Пролог

 Всесвіти народжуються і вмирають...                          Ніщо немає значення, лише те, що існує зараз, в  цю хвилину.

                                           *

В одній з далеких галактик, на задвірках Всесвіту, існувала планета Земля.
Вид, що населяв ту планету, був найрозвиненішим з поміж усіх можливих. Але тільки якщо порівнювати їх з другим розумом планети - мавпами. Оцінюючи ж їх можливості в масштабі Всесвіту, вони мало чим відрізнялися від тих самих мавп. 
Устрій Всесвіту завжди цікавив людство. Час невпинно йшов, та люди і досі не зрозуміли головного — таємниці Всесвіту – неосяжні для їх мозку. Та й залишиться таким навічно. Чому? Хоча б тому, що штучний інтелект, який був вживлений у власний комп'ютер одним талановитим чоловіком, вирішив, що йому під силу створити власний Всесвіт. Адже Артур – а саме таке ім'я носив той талановитий чоловік. – сам прорік його непоказним ім'ям Бог. Віртуальний Всесвіт розташовувався у невеличкій кімнаті захламленій різними книгами та іншими, менш приємними речами, котра в свою чергу існувала в одному із старих кварталів Лондона, де власники маленьких кількаповерхових будинків здавали приміщення в оренду.
 Навряд такий Всесвіт можна сприймати всерйоз – незначний та другорядний, геть нереальний для людей. Такий, яким являвся і їх Всесвіт для зеленкувато-сірих прибульців, а той для інших – восьминого-подібних створінь, і так до безкінечності.
Тож того ранку, коли все і сталося, вони вражено витріщалися у вкритий пеленою пилу монітор, що стояв на благенькому тисовому столику, не надаючи належної уваги "забавкам Бога".
Артур – сухорлявий чоловік з окулярами в роговій оправі та дещо замалому костюмі з випускного, який він одягнув, щоб відсвяткувати власний успіх. – не перестав дивуватися здібностям нового інтелекту свого комп'ютера.
- Така поведінка не піддається логічному поясненю.
- Або це ми незпроможні осмислити його дій, Артуре. Твій комп'ютер ще в перший день перевершив Сиру*. Він, немов жива істота, яка, навіть страшно подумати, в скільки разів розумніша за нас. Технологічна сенгулярність**, Артуре, пам'ятаєш?
Цей схвильований голосок належав чоловічку, що стояв поруч. Він був значно нижчим, мав невеличке черево та тонкі, як сірник, ноги. Сірі забруднені невеличкою плямкою шорти, біла (доречніше б було сказати: біла на фоні сірих шортів.) сорочка з короткими рукавами та сандалі під високий носок – для когось могли свідчити про байдужість до успіху ліпшого товариша. Та це було не так. Гейб одягнув свій найкращий святковий костюм. 
- Знаєш, Гейбе, люди не люблять зарозумілих слів. А якщо вони не розумітимуть про що йдеться, то не слідкуватимуть за історією.  
- Та ну-у, Артуре, для цього існують примітки автора.
- Ти правий, Гейбе, але...
Артур замовк та поглянув крізь брудне віконце на сіру вулицю, а тоді раптом промовив:
- Він перестав слідувати прописаному мною коду. Бачиш, "Бог" вирішив, начебто краще розуміє, що і як йому потрібно робити.
- "Бог"... Це ж треба так назвати штучний інтелект. Чи не тому він бува вирішив створив власний іграшковий Всесвіт. Скільки ти ще плануєш спостерігати за ним, Артуре?
- Важко сказати.
Гейб замислено нахилився над складеними одна на одну тарілками. Після чого він обережно зняв верхню тарілку, втягуючи ніздрями аромат спецій. Там, всередині тарілки парувала лапша швидкого приготування. Лише від її вигляду шлунок Гейба подав тужливий сигнал.
- Та поїш вже, Гейбе, бурчання твого шлунка не дає змоги міркувати.
- Слушна думка, Артуре. М-мм, – Гейб очікувально облизав свої пухкі вуста. — з телятиною, смакота. А де твоя локшина?
- З'їв. — ніжно поплескав себе по животу Артур. — Не втримався... Це все через напругу.
- Я тут дещо збагнув, Артуре. — замислено промовив Гейб дивлячись у тарілку. — Ці тарілки, ця локшина – це схоже на його Всесвіт.
- Гм?
- Ну, дивися сам, Артуре. Нижня тарілка – земля, локшина – це люди, які варяться в усьому цьому, а верхня тарілка – купол, який їм ніколи не подолати. "Всесвіт в пляшці", Артуре.
Артур кинув голодний погляд на порцію Гейба, а потім, наче згадавщи щось напрочуд важливе, випалив:
- А що як...
- Ні, Артуре. — холодцем заходили щічки Гейба. — Над нами не існує ніякого купола. Люди ж були в космосі... Чи ти хоч сказати, що верхівка купола ще далі?
- Забудь, Гейбе. Це маячня. — відмахнувся Артур. — Людину не завжди навідують геніальні думки. Інколи, як було щойно, до голови приходить якась нісенітниця.
- Повна, — усміхнувшись кивнув Гейб. — Така, як  іграшковий Всесвіт твого комп'ютера.
- Доречі про нього. — Артур протяжно позіхнув, після чого продовжив. —  Всього за місяць його Всесвіт пройшов мільйони років еволюції. Добре хоч він здатен чути нас. Бо саме так я і уявляв початок повстання машин.
- Я завжди казав тобі про це, Артуре, завжди... Краще тримай свій штучний інтелект при собі. Наш світ до подібного ще не готовий.
- Це навіть не прогрес, а цілий прорив, Гейбе! — здивовано витріщив очі Артур. — З "Богом" людство сягне небачених висот.
- Або через це почнеться війна, як то завжди буває.
- Гейбе, ми можемо ввійти в історію! — Артур широко усміхнувся та замріяно всівся на скрипучий зелений пуфик. — Люди, що змінили світ!
- Або знищили, Артуре.
- Ну, або так... Хай там як, Гейбе, та ми перші.           - Головне, щоб не останні... — тихо доповнив товариш.                                    

                                          *
*Сира – обчислювальною потужністю людського мозку.
**Технологічна сингулярність — це момент в історії людства, коли науково-технічний прогрес стане настільки швидким і складним, що виявиться недоступним для розуміння людським інтелектом.