Доля наздоганяє. Фінал

Високо у Серединних горах Гот-Піку, ще до того як перші поодинокі паростки дерев пробили кам'янистий рельєф і пізнали ціну життя, либонь, за наказом якогось відчайдуха-відлюдника, над стрімким урвищем було зведено розкішну садибу. Її готичну архітектуру підкреслював занедбаний часом фасад та заколочені дошками вікна, так що й промінь не протиснеться досередини. Та не дозволяйте її зовнішньому вигляду ввести себе в оману. Всередині старовинного палацу не було й куточка, де б павучок наплів собі домівку. Ні таргана в темних кутках, ні щура в порожнинах між стінами. І не тому, що похмурий інтер'єр навіював мінорні думки. Там оселилося щось значно гірше за зло. Там тхнуло смертю — хоча, без сумніву, лише метафорично. Спробуйте. Вдихніть. Але повільно. Все тут давно наситилося запахом хвої з ще одним, ледь вловимим, солодкувато-нудотним ароматом. На краще не намагатися розгадати таємниці тих дивних ноток і рухатись далі.
З просторого холу на другий поверх вели кам'яні двомаршеві сходи, а звідти довгий коридор розходився у двох напрямках. З дальньої кімнати праворуч, двері якої були відчинені навстіж, доносилося чиєсь тихе мугикання та мирне потріскування багаття у великому каміні. Воно м'яко освітлювало прилеглу частину коридору, а вигадливі світлотіні на стінах та підлозі скоріш нагадували силуети сплюндрованих жахіть, ніж належали звичайнісіньким бюстам і картинам. Одну з тих тіней відкидало оббите багряним шовком крісло, котре стояло навпроти каміна. Чиясь бліда рука підкинула у багаття кілька сухих гілочок, але сам силует господаря садиби повністю ховала висока вигнута спинка.
— Проходь, — запрошує власник тієї руки.
— Дякую, та я ненадовго, — вражено відказує Двадцять третій, зупинившись у дверному прорізі. — Заскочив перевірити, як ти.
— Поки не планує вмирати. Пробач.
Двадцять третій роздратовано скрегоче зубами і майже одразу промовляє:
— Знаєш, ніколи не було часу, та завжди хотів запитати тебе: що видає мою присутність?
— Парадокс, товаришу, — в задумі зазначає спокійний чоловік. — Колись я думав, що якби мав побільше часу для життя, то неодмінно зміг би украяти собі ласий шматок для відпочинку. Та коли то все було? Відтоді ніби кілька життів минуло, — він розкотисто розсміявся, і весь палац ніби прокинувся, наслідуючи його мерзенний голос. Потім господар здіймається з крісла і безстрашно поглядає на небажаного для людей гостя. У його очниці, що зяяли пусткою.
— То в чому питання, товаришу?
— Мої кроки безшумні, а сам я майже невагомий, тож як тобі вічно це вдається? Цього разу я навіть скрадався...
— Ох, живучи у такому місці, хочеш того чи ні, завжди відчуєш гостя. Особливо... Настільки незвичного.
Чоловік манірно вклоняється та підбирає з невисокого столика біля крісла запилюжену декоративну скриньку.
— Усе пройшло добре?
Двадцять третій, як і завжди, оскалисто промовляє:
— І серед Часових є досить-таки норм... терп... З деякими з них можна вести справи. Дехто готовий заплющити очі закону, зробити вигляд, що нічого й не сталося, якщо це позбавить його зайвої клопіткої роботи, якою твоє прохання, без сумніву, і являється. Але за певну ціну... Немаленьку. Часові, звісно, цінують власний час, але, за вчасної нагоди, надають перевагу часу, проведеному у комфорті.
У руці господаря садиби з'являється крихітний ключик, яким він відмикає сховок. Мерехтливе сяйво освітлює обличчя живого мерця.
Двадцять третій лунко свиснувши, підходить та зазирає у її вміст.
— Вся моя колекція рідкісних душ, — гордо вимовляє чоловік. — Кожен видатний мисливець на вампірів ось туточки. Кожен герой, якого я вполював. І навіть один чарівник.
Двадцять третій підносить свій білосніжний череп ще ближче. До самого краю скриньки. Світіння душ вихоплює з темряви порожніх очниць щось достоту жахаюче — справжню сутність цього творіння. Але на мить. Настільки коротку, що цьому ніхто не надав би значення.
— Питання закрите! Бережи пальці.
Кістлявий махнув косою крізь скриню — її світло згасло.
— Приємно мати з тобою справи, Колро. А тепер я вимушений йти. Справи і всяке таке. До скорого, — промовляє він і зникає.
Далеке реготіння ще кілька секунд лунало опісля того. А тоді в кімнаті грюкнуло. Ніби звалилися мішки з картоплею.
— Вітаю, — зраділо вигукнув Колро, не розтуляючи вуст і самим поглядом пришпиливши всіх трьох до стіни, так що ті лиш головою могли вертіти. — Задля вашої ж безпеки.
— А ти ще що за один? — роздратовано кинув Лурір.

— Він править мурахами, еміре! — злякано писнув заступник, відхитнувшись назад. Подалі від чаклунів, які несамовито кричали, падали на землю і качалися по траві, ніби їхні тіла були охоплені вогнем.
— Цікаво... — обличчя Муджахіда ніщо так не спотворювало, як фірмова крива посмішка і маніакальний погляд по-жаб'ячому випученого темних очей. — Що ж, подивимося, чи будуть їм до смаку наші фурсани.
Лави вершників у важких срібних латах на знак готовності здійняли угору довгі списи розміром у вісім ліктів.
— Втопчіть його в землю! — просто звелів Муджахід. — Залиште від нього сам пил!
Коні, зосереджено поблискуючи очима крізь отвори у сяйливому шанфроні, вибили копитами по землі бадьорий ритм, гримнули бардингом та, заіржавши, зірвалися з місця.
Рух тисячі одиниць кінноти вражав своєю асиметричною вивіреністю, а в хмарі пилу, яку вони здіймали, віддалік те дійство було схоже на живий частокіл.
Заступник продовжував потроху задкувати, доки не наскочив дупою на щось гостре.
— Ай! — зойкнув він.
— Нема приводу нервувати, — сказав Муджахід, а переконливості його словам неабияк додавав Тахзіб, що лише й чекав одного хибного кроку.
— Їхні обладунки як-не-як створювалися нашими найліпшими майстрами з великою точністю, еміре, — зрештою опам'ятався заступник. — Таке зупинити спроможна виключно важка артилерія. Та щось я її ніде не бачу.

Біля ніг Томира коливалися стебла маку. Однак якби хтось затримав свій погляд та придивився уважніше, можна було б помітити, що такі різкі уривчасті рухи були позбавлені природної плавності. А все тому, що стебла тягнули донизу довгі вервечки мурах, тримаючи одне одного за черевця. На самих квітках чатували свого часу великі червоні мурахи-воїни.
Коли перші ряди фурсанів подолали половину поля, Томир різко вдихнув струмінь гарячого повітря у фіолеті. Макові катапульти запульнули сотні тисяч мурах-воїнів у повітря. Підхоплені легким попутним вітерцем, вони щільною завісою накрили собою всю кінноту.
Ті, кому пощастило не потрапити під копита, приземлялися на коней. Частина мурашиних груп відчайдушно їх жалила, доки інші диверсійні підрозділи проникали між пластин вершників, підігнаних так щільно, що туди бне потрапила й найтонша у світі стріла, та настільки міцних, що запросто тупили найгостріші мечі.
Відчувши на собі нещадну кількість укусів, коні скаженіли, скидали людей та розбігалися хто куди, зіштовхуючись, перечіплюючись та зрештою давлячи своєю вагою інших. Крик і хрускіт кісток губилися у гулі металу. За якісь пів хвилини макове поле виглядало так, наче там тривала триденна війна з усіма від того невідворотними наслідками.
— Я... *БЕК* Ну...
Томир спробував щось сказати у своє виправдання, але під горло підкотився ранковий перекус — великий шматень м'яса, який він, щоб заспокоїти нерви, ледь уплів з думкою, що викидати їжу — то гріх.