Доля наздоганяє. Частина 2

— Не інакше як засада, еміре, — застеріг заступник, — на шляху нам стрічалися самі лише покинуті поселення, та що там, дикі звірі покидали облюбовані місця щойно відчували наше наближення.
— І де ж ховаються ті відчайдухи? У цвіті маку? Не говори дурниць.
Емір поплескав свого м'язистого коня по чорній як смола гриві, спішившись одним швидким рухом, після чого нахилив голову і витягнув перед собою руку з піднятим догори великим пальцем так, щоб його ширина закрила незнайомця з голови до ніг.
— Гадаю, не більше ста п'ятдесяти зір¹.
— Тоді він просто сліпий... — все продовжував робити свої припущення заступник, не в змозі повірити, що хтось при здоровому глузду і здатності бачити цей чудовий, але небезпечний світ самовільно став би ворожому війську на шляху.
— Кажу вам, еміре, він не сповна розуму! Дурень! Або герой... Що цілком одне й те саме.
— Що це за герой такий із геть негеройськими габаритами і без виразливої зброї, яка б змогла конкурувати з ось цим?
Муджахід простягнув долоню, мов жебрак на міській площі. Заступник одразу стрибнув обличчям у траву, зачувши металеве вібрування, схоже на гудіння розгніваних бджіл.
Витончений, наче дівчина, і легкий, немов пір'їна, меч пронісся тим місцем, де миттю раніше знаходилася голова помічника.
— Вічно він хоче всіх прикінчити... — страждально поскаржився самому собі чоловік, наважившись визирнути з-понад трави.
Вигнуте та по-зміїному роздвоєне на кінці лезо, ніби того замало, було усіяне дрібними зубчиками. Сам його вигляд попереджав, що приємного очікувати не варто. А ще він був... химерний. Так, це слушне слово. Направду химерний: меч завжди левітував десь поруч і за першої потреби мчав господарю на поміч швидше за будь-якого лаймера². А ще він був чарівним. Принаймі саме так воно все й виглядало...
У руці Муджахіда розгнівані вібрації майже затихли, залишивши по собі спокійне муркотіння.
— Перевелися нині герої, — ласкаво промовив заступник просто тому, що іноді могло здатися, ніби ця зброя уважно слухає, — даремно вони усі намагалися вас убити, щоб привласнити легендарний Тахзіб³. Недалекоглядно вважати за можливе заволодіти ним, якщо це одного разу вдалося вам. І все ж... що будемо робити? Уб'єте бовдура власноруч?
— Є у мене цікавіша ідея...

Стріла зупинилася за півтора сажені від цілі, глухо встромившись між квітів маку посеред поля. Інша підло пірнула донизу на самому своєму піку, і тільки інстинкт самозбереження, що змусив Томиру зіщулитися, зменшивши об'єм тіла, дозволив древку промайнути над самою головою, скуйовдивши волосся та залишивши після себе невтішне відчуття чиєїсь невидимої присутності. Зокрема воно змушувало Томира творити речі, про які жінки направду могли лише мріяти.
Такий інтенсивний темп, без сумніву, вважався ще тим випробуванням, навіть за умови, що ніхто не намагався б його прикінчити. Пальці заковзали по жолобах віоліті з досконало вивіреною швидкістю, а обличчя набралося виразного рум'янцю з легким відтінком нестачі кисню. Та щойно він втягнув ніздрями рятівного повітря, світ пішов обертом. Томира завбачливо кинуло у протилежний від смертного вироку бік, що знову ж таки пояснювалося звичайнісіньким фатальним збігом обставин.
Щоправда, бажаючих його вбити залишалося більше, ніж причин, щоб цього таки не сталося.

— Яка чудна техніка, — визнав Муджахід, звівши угору обгорілі брови, — ніколи такого не бачив. Тому, хто влучить, — взявся підзадорювати він решту, — належатиме гарна надбавка.
Наступний на черзі, зважуючи усі помилки попередників надміру ретельно, так і не вистрілив. З доброго дива він закричав, пожбурив лука геть та почав в шаленстві стягувати з себе кольчугу і увесь одяг.
— Не підходити до нього! — заволав Муджахід, швирнувши Тахзібом — меч пронісся на рівні шиї ошалілого, скосивши його голову мов коса траву. Очевидці цього дійства гуртовно охнули.
— Вочевидь, якісь заразно-смертоносні танцювальні чари, — пояснив емір. — Зайві ризики нам не потрібні, як кажуть, у мурашнику мурах не рахують.
З дюжину темних сахірів у такому ж темному, як їхні душі, вбранні за спиною еміра напружено переглянулися. Головний із них, той, що мав довгу сріблясту борідку старого цапа, статусний сідровий посох і максимальний дванадцятий рівень, що надавав йому виключне право головенства над рештою поневолених, як і він сам, чаклунів, витримавши коротку паузу, висловив загальну думку:
— Не існує таких чарів, еміре. Та й із інших дозволених, щоб мали таку дію, також... А для заборонених потрібен значно ближчий контакт із жертвою. Магія крові інакше не спрацює.
— Я гадав, сахіре, усе, що неможливо пояснити раціонально, є результатом проклятих чарів.
Ідріс, як будь-який чаклун, звик висловлювати свою справжню думку у розмовах з менш обдарованими людьми мовчки, але у присутності Тахзіба чаклуну довелося проковтнути образу і навіть вклонитися.
— Можна зачарувати музичний інструмент, котрий змусив би живе створіння танцювати, але не чари, що змогли б те саме.
— Вам вічно тільки б усе ускладнити...
— Га? — відхитнувся Ідріс, помітивши, як закривавлений Тахзіб бумерангом повернувся в руку еміра.
— Прикінчіть цього чаклуна, якщо не бажаєте стати їжею для мого меча.
— Тож він ніякий не... Не проблема, еміре... Одну хвилю..
Навколо Ідріса в той же час сформувалося напрочуд правильне вузьке коло з решти наймогутніших чаклунів Захарії.
— Ви все самі чули, — мовив він. — Потрібні ідеї, а ще краще засоби, якими ми зможемо дістати того самозванця.
Сахіри витріщилися на свого лідера порожніми очима, аж доки один не наважився вимовити те заборонено слово.
— Не-мо-ж-ли-во, — тихо визнав чаклун одинадцятого рівня. — Без сумніву, ми спроможні вичаклувати щось неймовірно могутнє, та наші слабкі руки того не втримають.
— Так, — погодився інший, — я давно казав, сцо тіло такоз тлеба вдосконалювати. Який сенс від знань, яксцо, соб утлимати енелгію потузних заклять, оклім сильної волі тлеба мати міцні пеледпліцця? Інаксе закінчис як безлукий...
— Ми тебе зрозуміли, Таріку! — Ідріс збентеженим кроком проковиляв всередині народного кола, обвівши кожного пильним взором. 
— Можливо, ти щось запропонуєш, новобранцю?
На диво, обличчя молодого п'ятдесятичотирирічного сахіра одинадцятого рівня виглядало доволі натхненно, як для того, хто, напевно, якби знав, чим скінчиться для нього довгоочікуваний успіх із захисту дисертації на тему трансформації вина у воду, усе ж надав перевагу залишитися на дещо нижчому рівні ще кілька років.
Іттіфак уважно оцінив перспективу, помітивши у маковому полі дрібний сухостій.
— Давайте просто залиємо його вогняним дощем, — висловив чоловік свою ідею. — Там повно сухої трави. Направимо потоки  якнайдалі та й усе. Він же не чаклун. Якщо не згине, тоді втече.
— Некласиво з твого боку, нахабний юнаце, — погрожуючи кривим пальцем, промовив Тарік. — Те, сцо ти так змолоду досягнув одинадцятого лівня завдяки не інаксе як цистому везінню, не дає тобі плава класти цузі думки! Я про це пелсий подумав.
— Усі думки не належать вам просто тому, що ви найстаріший серед нас, — з кривою посмішкою відповів Іттіфак.
— А ось і налезать!
— Я так не думаю... Якщо на те пішло, ви отримали статус найстарішого сахіра також через випадок з безруким...
— Досить суперечок! Ви не у ВЧОРА⁴, — втрутився Ідріс. — Та прикра ситуація з безруким... Просто наступного разу пам'ятайте, що чари не пробачають легковажності. Учень ви чи однин із найдосвідченіших чаклунів, чари — не іграшка.
— Найдосвідценісий? — Тарік схрестив на грудях руки. — Те, сцо він був сталісим за мене на тли дні, не лобить його досвідценісим. Він зе плипустився плосто дитяцої помилки. Намагатися плодемонстлувати на плактиці закляття, сцо вимагало наявності бодай половини зубів, — сплавзня дулість! Тим паче кого здивувати? Бабу!? — плюнув він собі під ноги з заздрісною відразою. — Гадаю, без лук йому...
Ідріс стукнув посохом об землю, наелектролізувавши простір настільки, що волосся чаклунів, тих, що його ще досі мали, настовбурилося догори.
— Певен, Таріку, — розважливо доповнив Ідріс, — реконструкція вогняної стихії⁵ кожному з нас під силу, але... — він покосив очі на Тахзіба, а той, хоч це і здавалося незбагненним, дивився просто на нього. — Про всяк випадок, Таріку, хочу нагадати тобі, що розмір вогняного потоку — не найважливіше. Нехай він краще нагадуватиме дитячий фонтанчик, ніж ти спробуєш втримати пустельний смерч і відправиш нас усіх на вечерю Тахзібу.
— На тому він закінчив та рушив повз еміра, обходячи збудженого меча широкою дугою до краю макового поля, де жестом руки звелів усім зайняти свої позиції.
Сахіри вилаштувалися в одну чітку лінію вздовж поля з розставленими убік руками. 
Переконавшись у дотриманні головної протокольної норми безпеки — відстані, вони випрямили, як те дозволив зробити сколіоз, спини.
— Готуйсь! — вигукнув Ідріс, і всі прийняли бойову стійку, міцно охопивши посохи, аж вени запульсували.
— Почали!
Разом сахіри забурмотіли потаємні слова. Почали окреслювати кінчиком посоха перед собою невидимі руни, що, до слова, давно працювало у них на рівні м'язової пам'яті. 
Незабаром на їхніх губах з'явився кислуватий присмак паленого металу та кориці. Перегодом повітря настільки загусло, що його можна було не тільки скоштувати, але й відчути на дотик. А на завершальній стадії креслення магічних рун, щойно вивільнення концентрованої фантазії вступило в реакцію з реальністю, почало рясно сипати помаранчевими іскрами.
Тоді й сталося те, що як правило стається у низькорівневих чаклунів: замість появи вогняних смерчів прозвучало розчароване «пшик», яке заховало чаклунів у їдкий сірий дим.
— Оо-хх, все тіло свербить, — прошепотів хтось з туману.
— Уу-хх, таке відчуття, ніби на мене знову одягли кайданки з чароніту, — зауважили з іншого боку. 
Ідріс закашлявся, розганяючи приставучий дим руками. З жахом на обличчі він помітив на собі мураху, а потім ще кілька десятків. Надалі він їх не рахував... Всі вони були — Ідріс пустив недовірливий смішок — у чаронітних обладунках.