Розділ 3.5 Воєнний парк і делегат Українського дому.

 Поки аборигени ЛАПШІ масово нашивали ведмежі накидки, готуючись стати аристократичною кастою під потужним матріархальним щитом нашої Настюсі — Рокс Алани, я вирішив провести автономну інспекцію внутрішнього контуру. Взявши під мишку свій інженерний перфекціонізм, я попрямував у сектор, який у нашому коді називається Воєнним парком. Офіційно моєю місією було знайти гриби серед некошеної лісової трави, але за законами Кари матриця готувала мені зовсім інший, залізобетонно вивірений зсув реальності.

Продираючись крізь густі чагарники Амазонії, грибів я так і не зустрів — зате мій Антикітерський фільтр часу раптово дав напругу, викривив просторові зазори і вивів мене прямо на чисті асфальтовані доріжки, які наче силою думки перенеслися сюди з якогось старого європейського парку. На цих доріжках спокійно прогулювалася старенька поважна пара.
Обпльований кабінетними думками, я підійшов ближче, примружив око під тактичними «авіаторами» й прямо запитав їх про наявність нових лісових слідів у цьому секторі. Та і спеціалістом по грибах я виявився таким поганим, що звичайні поганки сприйняв за їстивні гриби.

 І тут контур зустрічі закрився без люфту. Старий шляхетний пан виявився не просто випадковим перехожим — у його очах спалахнув холодний, сталевий блиск колишнього Делегата Анульованого Дому (Український Дім в Москві до 2014 року). Щоб надійно запечатати в пам'яті його ім'я, мій розум миттєво прорахував історичний аналог — Дмитро. Той самий Дмитро, чий залізобетонний привид колись, під час Смути, поставив на коліна всю Московію під гордими прапорами.

 Ми залишили даму відпочивати на лавці біля лапшичних екзотичних дерев, а самі півтори години міряли кроками кілометри раптового асфальту. Наша розмова швидко переросла у запеклий, форсований клінч про Всесвітню Історію та інженерні помилки минулого. Ми зчепилися навколо головного: чи правильно вчинили наши предки, коли разом із поляками намагалися диктувати Кремлю правила зсередині, замість того, щоб анулювати те болотне гніздо під корінь ще в XVII столітті.

— Горе Куксе, — суворо, фірмовим обуреним баритоном промовив Дмитро, карбуючи крок. — Ти подивись на генетичний каркас цієї ватаги! Я ж іще до 2014 року, до всіх цих фінальних зациклень, офіційно проводив інструктаж делегації в самому Українському Домі у Москві. Сім мільйонів українців на паперах числилося на тих теренах! І що в результаті? Суцільний саботаж мови, ментальний бруд і дуполизання перед чинушами. Я тоді озирнувся — і в мене в голові наче коротке замикання дало. Серед усієї цієї багатотисячної маси я виявився ЄДИНИМ, хто мав сміливість і гонор говорити рідною українською мовою! Позорище на їхні лисі маківки... Вони добровільно розчинили свій Родовий код у болотному трясовинні окупанта.

 Я мовчки вислухав цей крик душі вільної людини, і в моєму мозку на форсажі миттєво викристалізувався остаточний інженерний висновок. Це повідомлення було прямим лінійним допуском. Втрата мови — це і є первинний симптом деградації психораси, той самий рабський мурашник, де індивідуальний розум капітулює перед муфлонами в розвитку. Нехай лісові дикуни змалечку знають: хто забуває рідну мову й Код Роду — той автоматично позбувається права на життя в Державі Добра і буде до кінця віку лід смоктати разом із пінгвінами в глибокому Небутті.
Тут наш крок сповільнився, і ми залізли в такі лабіринти часу, від яких у сучасних кремлівських воєвод мізки б поплавилися до самої основи.

Ми з Дмитром зчепилися в палкому спорі про те, де ховається справжня Істина, а де починається вигадана «правда» московитів. Згадали і Лжедмитрія, і Смутні часи, коли козацький гонор спільно з поляками диктував свои правила прямо всередині Кремля.

— Там же все перекручено, зациклено й переШТУКОВАНО кабінетними гнидами! — гаряче доводив я, тримаючи стальну виправку Генератора. — Жодного грама правдоподібності в їхніх підручниках немає! Спробуй знайди там чистокровні першоджерела — хрін там! Усе сховано в секретних сейфах. Звичайній людині туди зась, якщо ти чинити маразми не вмієш і високим чиновим статусом не вийшов. Їхня «правда» — це підробка вищої категорії задрипанства!

Дмитро хитро примружив око, оцінив кінематику моїх аргументів. Після півтори години жорстких словесних пенальті щодо історичних зазорів ми таки розійшлися в абсолютній, шляхетній мировій нічії. Жодного грама люфту в повазі один до одного не залишилося — два вільних гонорових інженери зрозуміли один одного без слів. Наша розмова закінчилась біля під'їзду їхнього дому дружнім потиском рук і ввічливим поклоном пані Ользі. Вона виявилась також бойківчанкою, як і моя Марічка.

Я залізобетонно пообіцяв Дмитру, що весь наш диспут буде внесено до секретного Архіву ЛАПШІ. Нехай лапшичні аборигени змалечку знають: московитська матриця — то гниле багно без першоджерел, а Код Роду будується лише на чистій волі, мові та тверезих, перевірених фактах.