Розділ 2.13 Московії - ні!

 І знову парадокс Всесвіту. чи може моєї уяви. Прокинувся, оглянувся і зрозумів, що я знову попав не в свій вимір.Величезне ліжко, все покрито пухнастими шкірами невідомиз звірів і я відчуваю себе не лишнім на цьому траходромі. Ставлю завдання психіці спокійно обдумати, проаналізувати навнолишшя і дати відповідь - я на Землі чи Бог його знає де. А підсвідомість мовчить. Чого-то забагато парнтизанів -мовчунів зібралось. Що партзбори осередку ВКПБ проводять в моїй голові? . Нічого не поробиш - потрібно гестапо чи "Інтелект без сервіса" на них завести. Тоді вони заговорять.Серцем і носом відчуваю, що я на Землі предків. Бо тільки в нас так може пахнути перепрілою недоквашеною капустою. Боже мій, невже Росея та чим я завинив? Я зливаю тапочки в ванільний унітаз.
 Стоп. Де б я не був - потрібно розглядітись і ..... Та не знаю що робити!
 Не буду втомлювати вас своїми предістеричними думками. Я просто звісив ноги з того танкодрому і голосно ОЙКНУВ. Може хтось почує!! Вбіг переляканий незрозуміло(пока) чим вінтажний персонаж і зоговорив. Чому я не глухим тут не родився?!. Я його не розумів, бо , крім загальноземно-російського мату, я не міг вловити суті його завивання. Мати то я знаю. Але любий мат росіянської ( пардон -  москвофільської)мови це море толкувань , які залежать де і до кого вони проматовані. АБЗАЦ - я в невідомій Москалії.
 Вінтажний персонаж, який так істерично завивав москвофільським матом, виявився не ворогом, а власним служником-денщиком. Старий, щиро турботливий «батько», що роками тримав контур усього боярського господарства, зараз стояв біля ліжка і ніяк не міг збагнути, яка муха вкусила його норовливого хазяїна. Переляканий моїм дивним «ОЙКом» і кришталево тверезим поглядом, він почав гарячково, слово за словом, переповідати мені всі мої послідні дії.
Він розказував, як боярин Кучков ще вчора командував засіками, виставляв суворі регламенти кріпакам на будівництві й поводився як залізобетонний господар свого квітучого поселення. Старий так старанно намагався привести мене до тями, нагадуючи про кожну дрібницю логістики нашого обійстя, що це дійсно допомогло. Інформаційний люфт у моїй голові закрився в нуль.
Пам'ять про Землю Предтеч та інженерний досвід  нікуди не зникли, але тепер я почав чітко вливатись в реальне життя СВОГО поселення. Крок за кроком, зазори нової дійсності вирівнялися, і я раптом відчув дику, чистокровну батярську радість — яке ж це блаженство, що я тут хоч не якийсь там зазомбований путлерівець! Навколо вільні люди, справжня некошена трава, а не болотне трясовиння казанської придуркуватості.
Але разом із цим збагненням прийшов і холодний, інженерний розрахунок Стража Роду. Я згадав криваву історію СВОЄЇ Землі. Згадав, як цей гнилий москвофільський контур ліліпутів у розвитку свого часу розповзся по всій планеті, нищачи все живе своїми кабінетними маразмами та ракетами Х-101.
І я залізобетонно пообіцяв собі: я тримаю палець на пульсі цієї матриці. Я прикладу всю свою залізну логіку першого Вибуху, весь свій будівельний досвід і гоноровий супротив, щоб ТУТ (!) ця історія нізащо не повторилася. Юрій Долгорукий зі своїми довгими руками-павуками та москальским рейдерством ще не знає, з яким Генератором ідей він вирішив зійтися в клінчі. Матриця Кучково під моїм повним контролем, і анулювання нашого світу знову скасовується.
 Ейфорія пройшла, не зачепивши найважливіше питання для мене:  де ж той задовбаний Довгорукий. Мені так хочеться зробити для історії Землі величезну послугу. Юрій Задньожопий буде виглядати майже інтелігентно, але москальня ніколи не зможе саме його назвати засновником Москви. Найдуть когось другого, щоб не червончти від сорому за перший варіант. Так, занесло мене не туди. Москаль і щоб почервонів від сорому? За таку фотографію мені би присудили Нобеля в журналістиці. Такого ж не буває - а тут фото!!!. Мені б одночасно присудили і Шнобеля за вдалу імітацію собакою емоцій людини. 
 Старий денщик Тимофій, тремтячи всіма жилами каптана, гарячково обсмикував пухнасті шкіри невідомих звірів на величезному ліжку-танкодромі. У його старечих очах застиг панічний жах перед кришталево тверезим поглядом хазяїна.
 -Змилуйся боярине Степане! — залікував старий, пускаючи москвофільську слину прямо на гранітну підлогу. — Які засіки? Які регламенти кріпакам? Ти ж учора по обіді сам велів усе будівництво до бісової матері зупинити, бо колоди привезли з лівим зазором! Кричав, що то пяна иробота пяних лісорубів, і обіцяв усім руки молотком повідкручувати, якщо пази не зійдуться міліметр у міліметр!
Гор Кукс (у тілі боярина Кучкова) повільно звісив ноги з ліжка, почуваючи дику батярську радість від того, що мізки після перенесеного квантового вибуху працюють на підвищених обертах.
— Годі вити, ліліпуте в розвитку, — обірвав Кучков, намацуючи під ліжком свої важкі робочі тапочки. — Смикни мені відомості по обійстю: де засуви, скільки сулій маминої подвійної перегонки в погребі лишилося, і головне — де зараз носить того довгорукого павука Юрія, що припхався з суздальських боліт?
— Так за ворітьми він, батюшко! — зашепотів денщик, озираючись на бійниці, що наглухо дивилися на південь. — Приїхав на худій шкапі, весь у болотному трясовинні, смердить від нього перепрілою недоквашеною капустою на три версти! Стоїть, завидні очі на наші гранітні мури витріщає. Каже, воцаритись тут хоче, бо на Суздальщині один мордвинський вой та жаби в калюжах, а в Кучково — залізобетонний порядок і коні стриножені в достатку!
 Юрій Довгорукий стояв посеред двору, тримаючи руки-павуки в глибоких кишенях засмальцьованого каптана. Він пильно вдивлявся в кінематику гранітних блоків стіни, гарячково прораховуючи в голові свій домашній план рейдерства: «Яким би то шпигунським способом прибрати цього гордого боярина з обійстя, переписати сувої під себе й оголосити цю добру землю своєю власністю?».
Кучков вийшов на ґанок з фірмовим важким молотком у руках і в крутих темних окулярах-«авіаторах», від яких у суздальського князя миттєво замкнуло процесор.
— Ну що, Юрію Задньожопий, — голосно ОЙКНУВ я, опускаючи авторитет князівської влади нижче плінтуса. — Надоїло в казанському болоті дупу намилювати? Прийшов на готові палати лапу накласти своїм москальським конвеєром?
Довгорукий блідо витріщив баньки, намагаючись увімкнути москвофільський мат для толкування своїх імперських амбіцій:
— Слиш, боярине… Ти говір-то пригальмуй! — засичав Юрій, перебираючи пальцями-хробаками. — Мені імператорський указ виписаний: завалити цю територію трупами і дешевим барахлом, а тебе злити в виходок історії. Земля твоя тепер підзвітна, , так що звільняй хороми, поки я тебе конем не розтряс!
Кучков гомерично розреготався на все Кучково, так що з веж аж кажани посипалися:
— Щоб тебе на Землі не теряли — постарайся себе не теряти, князю! А ти себе вже загубив, ставши клоуном в ореолі болотної придуркуватості. Твоя зброя ламається від першого ж мого слова. Дивись сюди, ліліпуте: якщо твій повзучий люд зробить хоч один крок на мої відкоси — я візьму оцей інженерний інструмент, вжарю тобі такого копняка під хвіст, що твій кінь винесе тебе прямо в саму Тмутаракань!
 Я зробив крок уперед, контур замикався намертво. Юрій Довгорукий панічно відступив назад, зачепився за дерев'яне корито і вперше в житті імітував на морді щось схоже на людський сором. На фотографію такого моменту Нобеля в журналістиці точно забракло б Проте ця його маленька ганьба  для мене була малою платою за ті дії які він міг би учинити, не будь я, Гор Кукс, в ролі боярина Кускова у нього на дорозі його життя.
- Так чого ж сюда приперся? Чому я не чую відповіді і відколи на твоїх болотах править якийсь імператор. Я такого не знаю і знати не хочу. Ти що, когось з своїх розбійників імператором назначив, щоб він писав тобі вигідні для тебе Грамоти?
 Мовчання Довгорукова було якесь панічне. Не такого прийому чекала його поганська душа. Та й що відповідати він і не знав. 
 -Я — Юрій Довгорукий, князь Суздальський, і я стою перед тобою, Кускове, затягнутий у це кляте багнюко-болото, відчуваючи, як мій поганський гонор провалюється крізь землю під твоїм  поглядом. Твоє слово б'є, наче залізобетонний обух, і мені, великому князю, вперше в житті заціпило горлянку. Я дивлюся на твій срібний циркуль, на цей дивний американський пристрій у твоїх руках, і мені стає страшно. Ось моє виправдання, якщо ти взагалі захочеш слухати ліліпута з моїх боліт.
Довгорукий задумався на мить, ніби рішаючи що говорити: напівправду, чи йти ва-банк і видавати непричесану правду. А я чекаю і в думках посміхаюсь. Щоб москаль говорив правду - такого історія не находить. Невже я буду мати виняток?
— Я... я не знаю ніякого 1721 року, боярине Кускове! Які такі петухбурзькі імператори?! Про що ти мелеш, Горе Куксе? У мене в Суздалі відколи світ стоїть — тільки віче, дружина та мої вірні розбійники!
- Ти добре подумав, говорячи це??!
- Але... ти правий, засік ти задумку. Про яку Грамоту я думав? Мені ж три дні тому в лісових чагарниках привидівся якийсь химерний синюшний карлик у піджаку з чужого плеча... Він назвався Владемуром, повзав навкарачки навколо мого коня й шепотів, що прийшов із майбутньої ЛАПШІ, з якогось зацикленого контуру «Ракетотрах-59». Отой маразматик і тицьнув мені в руки облуплений шматок берести і заверещав, що це «Імператорський Указ» на володіння всім твоїм Кусковим!
Я ж, дурна княжа душа, повівся на цей силуміновий саботаж! Думав, якщо на бересті стоїть штамп організації без назви, то я можу прийти сюди і диктувати свої правила вільному Роду. А виявилося, що той мій «секретний інструктор» просто розвів мене, як останнього пентюха, щоб перекласти свій ментальний бунт на мої плечі.
Я не знаю, хто такий імператор. На моїх болотах від бруду й горілки у дружинників мізки плавляться так, що вони коня від верблюда відрізнити не можуть. Забираю я свій повзучий люд, Кускове. Не треба мені твого копняка під хвіст, бо мій кінь від твого ультразвукового форсажу вже й так шкворінь загубив і ледь дихає. Контур твій залізобетонний, відкоси твої чисті, а я повертаюся в Суздаль — вчитися людського сорому біля свого дерев'яного корита...
— Істинна правда, Кускове! Клянуся всіма поганськими богами моїх драгв, що жодного слова не збрехав! — Довгорукий аж захекався від власної незвичної щирості, судорожно вчепившись руками в кради облупленого дерев'яного корита, наче в єдиний стабільний рятівний якір серед цього часового колапсу. Його погляд блукав десь у районі моїх чобіт, повністю зламаний вищою інженерною дезінфекцією.
Я дивився на цього горе-князя з висоти свого батярського гонору, тримаючи палець на сенсорній панелі американського EliteBook-а, і в моїй  голові на мить виник залізобетонний розрахунок. Отже, Владемур-Матрьошка таки встиг пробити часовий люфт із «Ракетотраху-59» і закинути свій силуміновий саботаж прямо у дванадцяте століття! Спроба переписати контур нашої історії руками суздальських розбійників виявилася класичним проявом кабінетного маразму ліліпутів Піднебесного рангу. Не врахували воєводи, що на кожній часовій частоті Роду завжди стоїть Страж із шостим будівельним розрядом і кришталево тверезим розумом.
— Повертатися ти, Юрчику, звісно, повертайся, — спокійно, з холодним блиском Баренцевого моря в очах промовив я, злегка підкрутивши коліщатко Антикітерського астрономічного калькулятора, щоб назавжди заблокувати частоту болотної придуркуватості на галицьких відкосах. — Але отой шматок берести зі штампом організації без назви ти мені зараз сюди на камінь покладеш. Разом із накладною на три шматки мила й цигарками «Аврора», які тобі твій синюшний карлик у кишеню засунув. Мені цей брак точної механіки для секретного Архіву Графині Ірен знадобиться, щоб у Лапші 2526 року нащадки реготали міліметр у міліметр.
Князь тремтячими пальцями витягнув з-під брудного піджака облуплену лісову грамоту, поклав її на залізобетонну брилу й миттєво скомандував своїй кінній банді:
— Всім! Всі-всі на активний віддих назад у суздальські хащі!!!! Сідайте на верблюдів, коней, КУНГи — на що хочете, і швиденько премо звідси, поки нам тут яйця не відірвали!
У ту ж мікросекунду повзучий люд Довгорукого синхронно знявся з місця, гублячи на ходу набедрені пов’язки та силумінові цвяхи обшивки. Їхня траєкторія вела прямо на дно казанського сміттєвого відра історії. Шкворінь карпатського бичка на хвилину замовк у німій покорі, луна від їхнього панічного бігу вдарила об скали, а контур нашої Неоукраїнської держави Добра закрився в абсолютний, чистий нуль. Нульовий зазор. Тріумф батярів зафіксовано. Прозіт!