Розділ 2.7 Записки архіву Графині Яблонської.

 <<Для точності історичних фактів слід одразу внести ясність: сама Графиня Ірен у наші внутрішні інженерні та підпільні справи ніколи не втручалася й не знала їхньої специфіки — вона була живою людиною, колегою по роботі й сусідом по «чеській фортеці», яка просто вела ці нотатки з моїх слів. Вона є моєю реальною знайомою, єдиною дитиною в сім'ї та графинею по праву народження, яка при цьому є українкою душею і ніколи не поїде в Польщу вимагати офіційного звання Ірен Яблонської. Ми з друзями взялися за це її право — три дні провели в лісі, але вона зрештою відмовилася, бо хвилювалася за нас більше, ніж ми за себе.>> 

                       
 Я іронічно називаю мого галицького колегу скромним шевальє Ігорем, себе — Графинею. Ми живемо на одному поверсі чеської фортеці, а за стіною розташована квартира покійної Ольги — матері сина Андрія, який уже 15 років працює екскурсоводом по античних спорудах у Римі. Обов'язок піклуватися про її залишений дім ліг на наші плечі. 
 Роками в Ольжиній ванні нормально не працював злив води. За її життя кабінетні «профі-сантехніки» приходили кілька разів, надували щоки, дерли гроші, але система залишалася забитою. Ліліпути в розвитку не знали елементарної фізики гідравлічних контурів!  Ігор саботажу терпіти не став: зайшов, оцінив кінематику системи, задіяв свій будівельний 6-й розряд і за одну годину повністю ліквідував проблему. Вода пішла зі свистом.
     Війна з китайським силуміном
  Одного дня розгорілася справжня війна з Китаєм — прямо в магазині, де я працюю, безбожно потік кран. Сучасний силуміновий саботаж! Ігор миттєво збігав у спец-магазин і купив новий кран — найдешевший, але єдиний за кількістю, який щоночі ніби чекав саме на нього. Демонтаж старого дива перетворився на брутальну битву. Азійська конструкція виявилася невідомою науці, жоден ключ не підходив. Тоді мій шевальє вдався до радикальних заходів: зняв увесь рукомийник, який сидів на мертвому гермоклеї, взяв найбільші обценьки й начисто зламав штифтовинти. Виповзши з туалету, він розказав моїй напарниці свіжий памфлет про долю Росії. Його залізобетонна логіка знову перемогла систему. 
   Італійська шпигунська операція на галицькому весіллі
Згадався мені й вурльоп (відпустка) Ігоря, коли він пригнав із заробітків із Польщі прямо в день весілля своєї старшої дочки. Він сидів зачумлений, підкреслено байдужий до святкового гамору, закритий у своєму внутрішньому автономному контурі. Мій старший син тоді успішно приміряв роль тамади й так відіграв "наречену" при викупі на Брамі, що у Крамарова від заздрощів пройшла б косоокість! 
 Вже на самій забаві в ресторані Ігор троха відійшов від своїх дум і підійшов до Володі — згадався час їхнього гвардійського, ще спільного проживання на п’ятому поверсі гуртожитку — й попросив навчити, як італійською мовою запитати нашого швагра-італійця, який приїхав у гості, як йому настрій на справжньому галицькому весіллі. Володя суто ради сміху п'ять хвилин репетирував цей лінгвістичний удар, і шевальє таки вивчив фразу без жодних помилок. З цим готовим лінгвістичним снарядом мій шевальє підійшов прямо до іноземця й видав ему все з розгону прямо в мармизу. Швагро-італієць був настільки ошелешений почути рідну мову серед цього весільного гуркоту, що мовчки налив Ігорю і — о чудо! — собі (хоча взагалі ніколи не пив міцного алкоголю). Вони цокнулися, італієць перехилив чарку без зайвих слів, а мій шевальє під залізне батярське «ПРОЗІТ!» видав наш фірмовий залізобетонний девіз: «Давай вип’єм по сто разів зі сто, щоб жити до сто!», ковтнувши свої сто грамів. Найкумедніше, що Ігор, сам того не знаючи, за проділками Володі випалив це місцевою італійською поговіркою. Шпигунські лабіринти замкнулися, а чужак був успішно й остаточно інтегрований у  наше весільне коло.