Розділ 2.2 Життя на планеті Предтеч.

 Загалом гуморист із мене, як із трактора балерина — тобто ніякий. Це дружина в мене ходячий анекдот.  А якщо чесно, то я утримував і її, і дітей. У хаті вона господарка, я давно це прийняв і перебував там на правах гостя. За порогом будинку голова сім'ї вже я, і вона мені підкоряється. Ми з перших днів, як розписалися, так і вирішили, тож досі живемо у мирі та злагоді. Як вона могла звабитися на мене з такою соціальною різницею? Ну, з лиця води не пити, красенем мене не назвеш, але вибором своїм вона не мучилася. Причина не в зовнішності.

 Може, я й не вельми великого розуму, зате Фортуни і хитрощів у мені — хоч греблю гати. Влаштувався в ремонтно-будівельну фірму  і всі свої  кревні вклав: купив у китайського товару, перевіз і продав перший вантаж. Руками відривали, навіть документів не питали, за дві тисячі. Я цих китайозів  за рік на 20 тисяч доларів прибутку привозив. Чистими, як сльоза.

 Це те, що в мене на руках залишалося, бо половина заробленого йшла на сім'ю.Ми перебралися в Задмостки, зняли будинок — око не відірвати, і почали своє будувати. Землю викупив, і ця двадцятка першими траншами пішла. Будинок дерев'яний, з оциліндрованої колоди, справжній карпатський домище — щоб йому порожньо не було. Поки я за кордоном мотаюся, дружина на будівництві командувала, як генерал. Нагорі дві спальні, санвузол і балкон-тераса, щоб повітря жерти; внизу — зал, кабінет, санвузол, господарська спальня та кухня зі їдальнею. Та ще й скляна веранда, наче квітник. Ділянка — хоч у футбол грай. Сто тисяч вклав за два роки, на ті часи — цілий статок.

Досі у цьому будинку живемо, а квартира в місті залишилась для загального користування всієї сім'ї. Тільки-но нещодавно косметичний ремонт зробили, і все як новеньке. Це був наш медовий місяць, що розтягнувся на роки. Дружина моя і після весілля своїх принад не розгубила, окрім роботи на державній секретній організації, на фітнес і танці ходить.

 Тож життя вдалося. Нагромадив чимало. Діти часто бували в гостях. Як бачите, все йшло, як по маслу, і я серйозно розгорнувся. Міг би спробувати стати великим бізнесменом, але це не моє. Не той склад розуму, та й взагалі я ним не вражаю. Але ніколи про це не шкодував. По суті, зайняв ідеальну нішу для такого, як я. Чим і скористався.
 Розділ вже закінчував писати , як згадалось те , що сам з здивуванням спочатку зустрів, але пригадавши все і записуючи в слова мою память - зрозумів - Росія ніколи не була розумною державою. Навіть в СРСР вона виділялась дебілізмом і придуркуватістю  як народу , так і "керовниками" того абсурду. Ось що згадалось:

  Прорив ЗАС-коридорами та зустріч із Кланом Похуїстів
 Осінь 1986 року. На закритому Львівському об'єднанні радіоелектронної апаратури панувала гнітюча атмосфера застою. Процес впровадження секретного виробу 13.6 не просто зупинився — він увійшов у стан повної клінічної смерті.
 Група похуїстів усіх статей, позбавлена свого законного командира, досягла вищого ступеня Нірвани. Інженери-конструктори навчилися спати з розплющеними очима, тримаючи в руках рейсшини, а жіноча половина групи виробила унікальний біологічний навик — в'язати светри під столом суто по пам'яті, не перериваючи розмови про дефіцитні лакові туфлі. На будь-які крики начальника КБ та погрози військової прийомки колектив синхронно виставляв ментальний залізобетонний блок: «Командира нема, креслення закриті в сейфі, а пароль  полетів разом із Ігорем у Мурманськ».
Тим часом на Брамі заводу з'являється Семків Ігор ( тобто я). Тверезий, з англійською виправкою, у кишені — трофейна колода карт для покеру, а в очах — холодний блиск Баренцевого моря.
 Я  спокійно проходижу перший відділ, де кадебісти від одного мого вигляду починають судорожно жувати власні краватки, бо по каналах ЗАС їм щойно прийшла шифрована депеша: «Об'єкт перебував на спецзавданні з ліквідації замполітів на Північному флоті. Запитань не ставити, виписати премію за мовчання».І ось я штовхаю двері КБ 5.
 Матриця в цей момент робить крутий віраж. Колектив «похуїстів» від несподіванки ледь не впустив каву на секретні плати

— Народ, без паніки, — спокійно говорю, кидаючи на стіл підводний підшлемник. — Інспекція океану завершена. Контур стабільний. Що у нас із 13ю6?
Група застигла у німому ступорі. Першим оговтався провідний конструктор Богдан, у якого відвисла щелепа

:— І-Ігорю... Ти де був цілий місяць? Нам тут партком плечі прогриз, що ти прогулюєш виробіток! Профспілка хотіла твою картку на обіди анулювати!

— В автономці я був, — сухо відказую, закручуючи гайку на найближчому приладі правою рукою. — На лодці катався. Проводив всесоюзний покерний турнір серед екіпажу субмарин.
— Та ладно! — пищить інженерка Надійка, ховаючи недоплетений шарф. — А чого такий худий? Знову вагу «сухотника» тримаєш?
— Бо каптеранг намагався мене за 24 години зробити «сюсюком» і призначити замполітом човна, — іронічно  і тривожно відповів. 
— Довелося увімкнути режим галицького супротиву і тримати голодовку назло всім порткокрадам. Екіпаж досі мої комбінації карт вивчає. До речі, Львівщина взяла перше місце, так що Прозіт!
 У цей момент у кабінет залітає начальник цеху, червоний як радянський прапор, тримаючи в руках графік впровадження 31ю6. Побачивши Ігоря, він блідне, синіє, а потім видає історичний спіч:

— Семків! Ти повернувся! Слава КПРС, тобто,тьху... Слава Богу! Твої похуїсти за цей час план трирічки опустили нижче плінтуса! Завод стоїть! Військовий представник плаче в туалеті! Швидше бери камеру, — Шановний, без істерик. Контур під контролем. Похуїсти, за роботу. Матриця чекає на нашу залізобетонну якість.

 І в ту ж секунду 7 чоловік синхронно беруться за інструменти. Впровадження 13ю6 полетіло вперед зі свистом, а кадебісти за стіною лише тихо хрестилися, розуміючи, що батярська логіка знову перемогла всю їхню подавляючу систему.

 Оренбурзький транзит, пінгвіни Африки та Секретна Служба Марічки