Розділ 1.2 Школи бувають різними.

Народився я карапузом з великими карими очима і розвиненим не по роках мозком. Чотири роки дитині, а вона не говорить. Заговорив я аж на п'ятому році життя. Приїхали батьки до баби, де я проживав, і почули мої перші мовні перли: «Слава капеесюсю!».  Несподіваність і непередбачуваність цих слів шокувала не тільки батьків, але й мене самого. Не планував я славити те незрозуміле «сюсю» — вирвалось, і все. Нічого не бачив, нічого не знаю!
 Батько з розпачу одразу почав збиратися писати заяву на вихід із «сюсю», але його вчасно стримала мама:
— Ти про нас із дітьми подумав? Бовдур, іди краще капусти квашеної з комори принеси!
 А чому ті слова стали лозунгом - бо тільки і чув з "колгоспника" в сінях, де я весь час грався машинками - Слава Капесюсю. Я не знав цієї Славки, але раз про неї так часто говорить радіо, значить вона знаменита "сюся".   
 У баби я прожив до восьми років. Дещо затьмарив те щастя підрубаний під самий ніготь маленький пальчик лівої ноги (подавав бабі сокиру і не втримав). Щовечора на мене чекала жорстока процедура: відмочування бинта, відривання його від живої рани. Життя загартовувало змалечку.У 1963 році тато з родиною приїхав у нове село в ранзі директора школи. Школа була крихітна. Батько одразу загорівся ідеєю самобуду: вирішив добудувати новий двоповерховий корпус. Радянська влада зажадала від тата ціну — вступити в члени КПРС, мотивуючи тим, що комуністу легше вибивати непланові будматеріали. Так мій тато став одночасним членом двох непримиренних ворогів: підпільного ОУН та офіційного КПРС.У 1968 році я пішов у перший клас цієї школи. Перше вересня запам'яталося не лінійкою, а свинкою і домашнім ліжком. Значно важче було першій вчительці перевчити мене писати правою рукою, адже від народження я лівша, і дід раніше навчив мене писати лівою з латино-німецькою орфографією. Результатом став мій теперішній почерк — криптограма, від якої аптекарі п'ють валідол.

 Моя перша велика зустріч із абсурдом системи відбулася під час шкільної екскурсії до Львова у віці дев'яти років. Уся наша група слухняно марширувала за вчителькою, а мене потягнуло в автономне плавання. Моє зникнення паралізувало всю ідеологічну машину музею. Мені здалося, що я пройшов крізь фільтр часу й потрапив у паралельний світ — Музей Троцького, де Лев Троцький змів Леніна зі шляху історії. Навколо бігали перелякані наглядачі, шукаючи дитину, а я вже тоді тримав у кишені свій паспорт внутрішньої автономії від цієї системи.
 У п'ятому класі в розвалинах старого будинку я знайшов дві книги: «Історію України-Руси» Грушевського та «Матеріали ХХ з'їзду КПРС». Чесно зізнався батькові. Він ті книги в мене негайно реквізував: «Матеріали» кинув у пічку, а Грушевського надійно сховав. Після цього, у мої 13 років, між нами відбулася розмова:

— Сину, дай мені Слово почесті, що ти нікому й ніколи не розкажеш суть нашої розмови

.— Тату, я даю Слово.

— Сину, я член КПРС, але я також є членом ОУН.

 Як виявилося, керівником мого батька в підпіллі 1943 року була панянка Марічка на псевдо «Пчілка». Вона вижила у двох таборах ГУЛАГу, піднімала там повстання, втекла, змінила документи й осіла в Бурштині. У дев'ятому класі я два місяці жив у неї. Вона намагалася підготувати мене до конспірації, але завадив дефект пам'яті — я швидко забував обличчя та імена. «Пчілка» зітхнула: «Тобі сюди зась. Іди вчитися. За тобою приглядатимуть свої». Зв'язок із батьком тоді тримав доцент кафедри історії Львівського університету. Своє Слово я стримав залізно — завіса з пам'яті раптово впала аж через 52 роки забуття. Тільки тоді я зрозумів, чому в 1993 році моя мама раптом почала отримувати продуктові набори як вдова члена ОУН.

 Батько в позаробочий час віддавав себе одному — тотальній п'янці з головою сільради та секретарем парторганізації, опускаючи авторитет партії нижче плінтуса. Закінчивши добудову школи, він прорвався на прийом до першого секретаря обкому й спробував дати тому в морду. Наслідком стало запроторення тата в лікарню на курс лікування від алкоголізму. З директорства його зняли, але з КПРС чомусь так і не виключили.

Прийшла пора третьої школи — десятирічки з автосправою. Директором там працював татів колега молодості (теж колишній член ОУН). Завдяки його протекції я отримав права категорії «С» та «В». Хімію там викладала Заслужена вчителька, яка виховала переможця Всесвітньої олімпіади з хімії — мого однокласника Андрія. Я ж отримав запрошення на хімфак Чернівецького університету під час весілля ввоюрідної сестри від тамошнього декана, але успішно його ігнорував, бо попереду чекала Політехніка, Валера та конвеєр «Райдуги»

 .Випускний бал промайнув у клопотах. Вальс, мій рідний вальс... Танцювати це тортурне ноголомство змогла тільки одна однокласниця, з якою в мене виходили рухи. Під музику я, танцюючи відвертий псевдовальс, ефектно з'явився на сцені Будинку культури й виграв цю олімпіаду випускного вечора.

Напевно, не знайдеться на Землі людина, яка в старості не згадуватиме з ностальгією той час, коли вона була молода, здорова і повна планів на майбутнє. Не менше людей були б не проти особисто зазирнути в минуле і пожити життям досвідченої людини в молодому тілі своєї пам'яті. Проте ці мрії не мають властивості збуватися в реальності — жорсткий закон життя порушити ще нікому не вдалося. Я ж постараюся думками повністю розчинитися у своїй молодості й описити всі вчинки та емоції мого молодого тіла.
Далі була підготовка до вступних екзаменів, самі іспити і... передінститутська практика. Практика? Про неї я не знав та й не сподівався, що до неї взагалі зможу дійти. Але все по порядку. Прочитаєте — будете знати, як зупиняти цілі підприємства. Правда, повернутися в Радянський Союз ви після цього не захочете — ми ж з другом творимо там те, що хочемо. Нас ніхто не може зупинити, коли ми чогось сильно забажаємо.