Розділ 1.1 Австрійський гарт і сумка в кущах.

У нашого Роду завжди були свої, особливі стосунки з грошима. Це не був банальний заробітчанський фарт чи сліпа удача — ні, тут діяла вища інженерна логіка, спадковий інтуїтивний розрахунок, який дозволяв бачити й знаходити фінансовий ресурс там, де інші дивилися й бачили порожнечу. Феномен мікроскарбів супроводжував нас поколіннями, витягуючи з найскладніших життєвих глухих кутів.Основою цього залізобетонного фундаменту був мій дід Григор (народився в 1895 році). У Першу світову він воював в австрійській армії, пройшов суворий італійський полон, де з такими ж австріяками вивчив специфічний діалект німецької мови, і на все життя засвоїв правила залізної витриму та конспірації. Саме ці знання врятували наш Рід уперше — у неділю, 22 червня 1941 року.Тоді в селі планували вивести всю худобу на великий випас, де мали щепити всіх коней. 
 Проте нашим сусідом по вулиці було подружжя середніх років, і чоловік у тій хаті — як знали лише мій дід, баба і тато — був надрайоновим провідником ОУН на псевдо «Хмара». Про його статус не здогадувалась навіть його власна дружина до самої своєї смерті в 1975 році. «Хмара» тоді тихо порадив дідові та татові не гнати коней на випас. Вони послухалися його. В обідню пору німецький бомбардувальник, повертаючись із завдання, помітив з висоти велике скупчення кавалерії й скинув одну-єдину бомбу. Наслідки були страшними, але мій Рід завдяки ОУНівському попередженню залишився цілим.
 Саме «Хмара» згодом дав путівку в життя моєму татові (народився в 1926 році), рекомендувавши шістнадцятирічного юнака керівнику на ім'я «Пчілка» для вишколу в члени ОУН. Тато на той час був учнем Рогатинської торговельної школи (Handelschule), з якої довелося тікати через стрімкий наступ радянських військ у 1944 році. Коли прийшли «визволителі», диплом німецької Handelschule здався їм закінченими вчительськими курсами, і тато при советах став поважним учителем, а згодом і директором школи. Це була ідеальна легальна легенда для підпільної роботи. Потім він закінчив Станіславський педагогічний інститут. Мати ж скромно закінчила як Чернівецький, так і Львівський університет, що прикрасило її і батька дипломами хіміка і біолога.

 Але в тому самому 1944 році закрутився перший вузол нашого сімейного скарбу. Нова влада вимагала обов'язкову контрибуцію. Дід Григор разом із татом ведуть бичка з села в Рогатин. По дорозі татові закортіло в кущі по біологічній потребі. На його здивування, в заростях він налетів на величеньку зелену сумку. Відкрив її і обомлів: вона була вщент забита новими пачками радянських грошей. Швиденько закінчивши процедуру, тато з сумкою вискочив до діда. Дід зазирнув усередину, мовчки зник у придорожніх кущах, а через 10 хвилин повернувся, і вони одразу ж погнали бичка далі. Дід сказав коротко і швидко: «Ми цією дорогою бичка не вели, нікого зі знайомих не зустрічали і тому місцевих новин не знаємо».
 Підібрав ту сумку дід уже по дорозі назад. Того, що було всередині, повністю вистачило моїй бабусі після трагічної смерті діда Григоря (його вбили воїни-«освободітелі», бо не давав їм украсти робочого коня; на відміну від німців, які повелися менш «варварськи» — попрощались і мовчки виїхали на підводах). Знахідки вистачило, щоб три роки оплачувати контрибуцію та успішно відкуповуватися від колгоспу. Ну і татові на шикарний костюм від еврея-шевця, у якому його сфотографували на Рахівщині — унікальне фото, яке я згодом встигну зберегти на свій ноутбук.

Криваві 1946–1948 роки радянська влада заганяла села в колгоспи. Спротив був тихий, але вісім сімей з нашого села вже упакували та вивезли в Сибір. Бабуся трималася завдяки татовій сумці. У неї, щойно після пологів, померла донька, і вона розривалася, допомагаючи зятю доглядати за маленьким Гриньком.
 Ситуація загострилася, коли система призначила головою новоствореного колгоспу нашого сусіда навпроти — з родини Ш... За Польщі ми хазяйнували добре, хату мали велику, тому радянці довго не думали: у найбільшій кімнаті нашого ж родинного дому облаштували правління колгоспу.

 Одного дня до голови Ш... Івана прямо з лісу прийшли п’ятеро Хлопців із боївки ОУН — по допомогу. Сусід повівся як Іуда. Він завів їх до правління (в кімнату нашого дому), а сам пообіцяв дати хлопцям гроші, якщо ті зачекають, поки він з’їздить у районне місто й зніме в банку колгоспні кошти. Бабуся в цей час якраз прийшла в обід обслутижити худобу й натрапила в хаті на Хлопців. Побачила — та й усе, то не її справи.

 Голова колгоспу Ш... Іван поїхав прямо в МГБ. «Ястребки» прибули оперативно й щільним кільцем оточили хату. Хлопцям пропонували здатися, але повстанці обрали смерть у бою і всі полягли на нашому городі біля хати. Опізнали селяни лише одного — хлопчину з Бурштина. Наслідки для нас прилетіли миттєво: «ястребки» дочиста розграбували хату, а бабусю під конвоєм заарештованою повезли в район, а звідти — прямо в Станіслав на пересильний пункт на виселення.
 Мій тато на той час учителював у Коломийському районі. Почувши про біду, він неймовірно швидко зумів прорватися через усю область і приїхав додому. На свій подив, на розграбованому обійсті він застав бабусю — вона мовчки приводила господарку хоч в щось прийнятне. На пересилці в Станіславі їй просто сказали забиратись геть додому, бо вона чекала на набір кількості виселенців, і конвоїр її виставив. Чому відпустили — таємниця Хеопса, хоча тато злегка проговорився про наявність «нашої людини» в одному з районних НКВС, а саме в Болехівському. Повернувшись, бабуся прийняла в хату приймака-односельця, який згодом стал мені дідом, хоча прямих родинних відносин до мого тата він не мав.
 Справжня розгадка цього ребуса випливла аж у глибоких 1980-х роках. Тата попросили прийти до помираючого старого учотчика колгоспу. На смертному одрі цей старий передав татові свій останній завіт: «Скажи тим Ш... (родині голови-зрадника), хай вони мене згадують часто. Бо це я тоді на колінах вимолив у Хлопців з лісу життя їхнього Ш... та його родичів, коли боївка хотіла вирізати зрадників під корінь. А ви — служіть дальше...». І помер.