Пролог

Ми усі чогось прагнемо. Хтось бажає мати вдалу кар’єру, хтось – гарну сім’ю, але інколи, особливо коли ти знаходишся на межі, коли постає питання, а ким ти хочеш бути у цьому житті? Буває, що ти не знаєш відповіді. Коли починалась моя історія, я також не знала, стояла на перипетії, але згодом… згодом усе стає на свої місця.

Мені було всього нічого – двандцять років, коли вперше у моїх батьків виникло до мене питання, а чого ти хочеш доню від життя? Це так здається, що дванадцять це не вік, попереду усе життя, проте мої батьки вважали інакше, а я... я хотіла бути моделлю. Ось така в мене була забаганка, хтось хоче бути космонавтом, полетіти на марс, мій друг взагалі казав, що він хоче бути бомжом, адже той живе собі у картонній коробці і назащо не думає, проте я хотіла сяяти під софітами камер. Але, як буває у кожного, бажання не завжди збуваються. Навіть в такому віці починаешь розуміти, що ти всього лише дівчина із села, яка по своїй забаганці раптом захотіла будти зіркою. Так, батьки підтримали мене. Відправили до тітки у столицю, де мене влаштували у школу моделей, навчання у якій проходило усе літо, вони ввжали, що мені не завадять знання основ ходьби по подіуму на підборах та етикету, саме цього вчили у молодшій школі моделей, там навіть обіцяли мені велике майбутнє, адже для свого віку, я була доволі високою та стрункою. По заврешнню школи я отримала сертифікат, на який багато років мрійливо зітхала, проте якою я була в двандцацять такою і залишилась в шістнадцять-вісімнадцять. Мого зросту не вистачило би для тої карьєри. Тому як і усі, у кого бажання так і залишаются лише мріями, я вирішла йти по звичайному шляху. Його в якійсь мірі нав'язували батьки, вважали, що я маю вибрати щось приземлене, тому після школи я поїхала вчитися на менеджера. Звичайний менеджер… Хіба мало щось трапиться в моєму житті незвичайне? Проте воно сталося, тому що на першому курсі універститету я зустріла його.