Рабство. Основна дія.

Далі все було безбарвним.

Зранку нагодувати коней, потім мені знаходять ще якусь роботу, в обід прогулянка, нагодувати вороних, а потім дають поїсти вже нам, людям, вечірня годівля і я без сил завалююсь спати. Так минав вже п'ятий день, до мене причепилось прізвисько гадюка. Заття би, чому мене так всі називали. До інших жительок кімнати я ставилась вороже, як і вони до мене, але намагалася зберігати спокій і холодну голову, що виводило їх з себе ще більше. У мій бік летіли купи кипн, які я здебільшого ігнорувала, або відповідала іншими словами, які ображали моїх неприятелів ще більше, ніж вони мене. І от і він, випас. Те, що мене якщо чесно лякало.

— Сподіваюсь ди зустрінеш там своїх родичів, гадюко — пролунав у мене за спиною голос.

— Якщо заздриш, можеш піти до свинарника, з своїми побалакаєш — фиркнула я виводячи за повіддя усіх п'ятьох коней.

Щойно тварини побачили табун біля воріт як самі потягли мене туди. Я відпустила ремені усіх, крім плямистого, на його спину я забралась сама. Той пішов на вихід без мого втручання. Усе таки день сьогодні непоганий. Табун розмірено ішов на луки. Я примостила свого скакуна у хвості процесії. Хмарі не давали сонцю припікати, але і холодно не було. Цокання копит не було чути. І тут цю ідилію порушив крик:

— Рись! — очі переляканого рекрута були готові повипадати — Рись, як жеребець розміром! Кудлата сіра!

— Вона не нападає? Ну і все.

Але у мене особисто від цього крику нутрощі згорнулись тугою пружиною. Я озирнулась і побачила тварину у затінку куща. Звір уважно поглянув мені в очі, а тоді раптово підмигнув. І шо це було? Рись задиристо стріпнула головою і розчинилася туманом. А чому так? Точніше, а як так? Тварина знікла, цікаво куди? Стало моторошно. Але жоден з коней і вухом не повів. Спокійно жували траву та і все.

Може глюки від перевтоми? Мабуть, що так. Я заспокоїла сама себе і лягла на широку м'яку спину коня. Кілька годин можна просто відпочити. У стані напів друмоти я провела увесь випас, рись більше не з'являлась. Треба знайти тут кращу роботу, догляд за кіньми мене не задовольняв. Переговорю з ковалем, може він щось порадить, бажано, щоб я стала місцевим столяром, це було б чудово. Треба тільки придумати, як себе показати у кращому світлі.

Табун повернувся у двір коли почало сутеніти. Насилу примусивши своїх п'ятьох повернутись до стайні я озирнулась навкруги, ніхто не примушував мене іти працювати, тому я вирішила навідатись до кузні. Похмура будівля стояла трохи віддалік, там були кімнати для всіх ремеслярів цього двору. Коваль гострив мечі сидячи біля вікна. Я примостилась поряд, на лавці.

— Я можу допомогти?

— М? — він здивовано на мене вирячився — А! Приманка для драка? Так? Тобі своєї роботи мало?

— Я лише пропоную допомогу, усе-одно у мене завдань ніяких немає.

— Ну як хочеш. Бери ось мантачку, працювати з нею вмієш?

— Вмію — запевнила я коваля.

Я взяла прилад і почала терти по лезу меча, через кілька хвилин відклала і взялася до наступного, гарне лезо з візерунком і нарисом на іншій мові, а от руків'я страшнуватеньке, видно, що дороблене потім. Це не діло, я уважно його оглянула, підбираючи кращий варіант.

— А хто зробив руків'я?

— Різьбяр наш, тут умільців мало, нечасто такі трапляються на звалищі.

— Тобто інструменти тут є? Якщо так, то я можу зробити краще і надійніше руків'я.

— Є — він ствердно кивнув — зайди в онту кімнату, візьми що треба.

Я зайшла в вказане приміщення і засіла за роботу. Витратила кілька годин на це! Але результат мене задовольнив. Міцне руків'я з темного дерева обернене шкірою і вкрите візерунком схожим на те, що на лезі, усе виглядало на диво гармонійно. Я глянула на вікно, вже встигло споночіти! Згадала, як коваль приходив сказати, що вже пізно, а я відповіла, що скоро закінчу, от і закінчила, і дуже скоро. Я підскочила і обернулась.  В дверях стояла велика сіра рись. Серце стрімко закалатало, а страх скував ноги. Я виставила наперед щойно дороблений меч, який трохи тремтів в моїх руках. Рись нахилила голову на бік і зробила кілька кроків вперед, змушуючи мене позадкувати.