Нарешті кінець!

— Д драк? — Лора позадкувала.

— Бери приклад з Тер, вона собі голову монстрами не забивала, і тепер не робить дурниць. — Сатурн повів плечима, поглянув на меч — Так діло не піде. Треба до Шеля звернутись. Прокляті штрафи! Кракен би їх розірвав, чи як там казав той, з косичкою і малайором?

— Штрафи?

— А тебе більше цікавить моє особисте життя? Іди свою подружку заспокой, бо скоро назад звалиться. До двох Херроні, вони ще там стовбичать.

— Хай собі падає — тихо сказала я. На Лору це подіяло краще за будь які лекції.

Сатурн засукав рукав і показав кілька десятків чорних міток.

— Блокують частину магії. Їх ставлять за свавілля. Підемо на своїх двох чи повезти тебе? Котолюдка піде в лагерь сама.

— Я то тобі навіщо?

— Звісно, нащо мені моя майбутня невістка?

— Шооооооо???

Мабуть зараз моє лице видовжились до кінських пропорцій.

— Я свого сина знаю як облупленого. То ти як? Драконів сильно боїшся?

Не дочекавшись моєї відповіді він знову перетворився зі словами "Якщо штраф, то щоб було за що" і у наступну мить я опинилась на драконячій спині, вкритій срібною, блискучою як дзеркало лускою. Я навіть могла розгледіти в ній своє відображення. Потужний помах великих крил і земля стає неймовірно далекою. В середині усі органи провалились в прірву, а рептилія тільки набирала висоту. Завмерши трохи нижче рівня хмар дракон швидко полетів вперед.

— А як же кордон?

— Подорож на кілька годин. Херроні ущелину зачистили, ще пів дня жуки не лізтимуть.

— Ну.. ясно.

Вітер свистів у вухах, дух перехоплює, серце скажено калатає! І мені подобається! А Дю теж так може? Не минуло і години, як під нами з'явилося селище. Двоповерхові будиночки старанно пофарбовані і доглянуті, чепурні садки і городи. Дракон сів у центрі села і я з'їхала з його спини. Сатурн перетворився на людину і селяни без остраху почали підходити до нього.

— Іди сама. У Шеля, коли він мене бачить, руки з плечей перелазять на куприк. Крайній будинок по оцій вулиці. Там обплетена плущем хвіртка, а двір розділяє струмок струмок, ти одразу зрозумієш, що там живе алхімік.

Я дійшла до потрібної будівлі. Тут була купа дивних квітів, а на кілку була прибита дошка, з проханням стукати в вхідні двері, а не чекати тут. Я обережно постукала по темному дереву, з середини пролунав нерозбірливий голос і двері відчинилися самі собою. Я пройшла коридором і побачила високого жилавого хлопця, або вже чоловіка, з скуйовдженим каштановим волоссям. Навколо нього літали в повітрі кілька книг і ще там чогось. Судячи з усього, я застала його за прибиранням. І це полторгейст?! Так?! Ніякого страху, надто вже добродушним і дружелюбним був вираз трохи смаглявого обличчя, лише цікавість.

— Ти не з цього села — брови трохи нахмурились.

Замість слів я простягла йому меч. Алхімік узяв зброю і уважно оглянув. Губи розтягнулись в усміху.

— Протримав борг на мені невиплаченим кілька місяців! Новий рекорд!

Усі предмети вистроїлись на свої місця, алхімік підійшов до зачарувального столу, повісив на гачок лампу з чимось сяйливим в середині і направив сяйво в смарагд на ефесі меча. Лінія миттєво заповнилась світлом і поряд зі столом почала збиратись знайома постать.

— Чому батько не зміг зняти.

— В нього як завжди штрафи. Тер, краще почекай на дворі, подібні ритуали виглядають моторошно.

Повинуючись наказу оксамитового голосу я вискочила на викладену бруківкою вуличку. Через кілька хвилин Дю вийшов з будинку. Поряд тихо ахнуло кілька молодих дівчат. Я намагалась прослідкувати, хто з них привернув увагу чорних очей. Дю підійшов ближче, а у наступну мить його долоня лягля мені на талію. Чоловік трохи нахилився. Ще трохи, і я знепритомнію! Яскраві губи опинились в неприпустимій близькості від моїх. А потім він коротко мене поцілував. І я усе таки втратила свідомість.

***

Це я мабуть я вперше знепритомніла через емоції.

— Усе в порядку?

Дю усе ще тримав мене за стан і уважно дивився в очі. Я ледь ледь кивнула. Ноги відмовлялись стояти, а серце пропускало удар. Думки розбігались, не бажаючи збиратись до купи. Дю підняв мене на руки і попрямував вулицею. Я поклала голову йому на плече. Усе таки він міцнішої статури, ніж Квіт. 

— Ми через кілька годин назад поїдемо. Як треба що, я в Парких Коридорах.

— Що таке Паркі Коридори? — прошепотіла я Дю на вухо.

— Гостинниця. Ти відпочинеш і я відновлю сили.

Він заніс мене у кам'яну будівлю, побудовану на мотив палацу і у коридорі на Дю накинулась пишнотіла жінка в простій сукні.

— Відпусти! Куди ти дитину тягнеш?! Виродок!

Я повернула голову в її бік і жінка одразу замовкла. Дю незворушно пройшов на третій поверх і відімкнув одну з кімнат. Щось я пропустила, коли він знімав її і отримував ключі.

— Ця скромна обитель, подарунок від власника гостинниці.

Я обдивилась кімнатку. Величезне вікно. Кімната трохи округлої форми. Велике ліжко у формі півкола і маленький влаштований в стіну столик, два м'які крісла. Під ліжком місце для речей. За стінкою ванна, на ліжку чисті нічні сорочки і рушники. Дю поставив мене на підлогу і провів долонею по волоссю.