Клео і Цезар

Щось у мене виникають сумніви з приводу того, що Сатурн нічого не помічає. Некромант оглянув мене і пішов. Мабуть, зрозумів, що я не хочу щоб мене бачили у такому стані. Дю теж мовчав. На початку нашої подорожі він почувався винним, через цю подію. То куди поділася та чуйна і вразлива людина, і звідки взявся жорстокий егоїст? Може мені просто прислухатись до його почуттів краще, а може він просто неперевершений актор, який змусив мене повірити йому, а тепер захист впав, а коли він вибереться з меча, то впіймає мене і тепер моє хороше ставлення йому просто не потрібне. Щось мені не віриться у перший варіант.

— Не стримуй свої почуття, мало кого не зламає такий натиск.

Сатурн притис мене до себе. Стало тепло, я почувалася в безпеці. Що я йому скажу? Що його син аморальний випердок? Не думаю, що він усе правильно зрозуміє. Я притулилась до некроманта. Узагалі ставлення до темних магів було жахливим, бо вони самі захотіли сіяти смерть, але Сатурн не вселяв жодного страху. Ну хіба що трошечки, але то вже мої особисті проблеми, до того ж тепер я почувалась поряд з ним як за кам'яною стіною. У Дю чудовий батько, але у Сатурна не дуже хороший син.

[ Ти наче перший день зі мною живеш. Могла б вже й звикнути до моєї манери спілкуватись ]

О! Прокинувся! Іще чого! Хай вибачається! Сатурн оцінив мій вираз обличчя і зробив правильні висновки.

— Що він тобі наговорив? — говорив він уривчасто, наче стримував регіт.

— Нічого такого. Але прибити хочеться.

Він не витримав і розсміявся, сміх у нього був дуже тихий і нагадував шипіння.

— Є один варіант для тебе.

[ Ні ні ні! З його хворою фантазією мені вже страшно ]

— Я можу просто лишити його десь, під простирадлом наприклад.

[ Я забираю слова назад! Прийми найгарячіші вибачення і викинь цю ідею з голови! ]

— Угу, зараз. Наплювати йому.

Я підійшла до обозу і поклала меч кристалом донизу під окомпонемент вже куди більш відвертого сміху.

[ Тер, не.... ]

Вичекаю кілька хвилин і заберу його. Для профілактики корисно буде. Джерел сміху стало вже декілька. Що тут такого веселого? Я особисто нічого комічного в цій ситуації не бачу. Я обернулась. Кілька орденців реготали, кілька розглядали мене як вперше побачили, а ще один без перестану торочив, що я "точно як їхня Клео". Хто така ця Клео я не мала жодного поняття.

— Ви ще пам'ятаєте Цезаря і Клео? Ехххх.. так вправила доля, що вони в одному бою загинули.

— Як їх забудеш? І хто узагалі додумався ставити їх наперед?

Е, що? У цієї пари імена як у моїх батьків, але мої матір і батько були в королівській гвардії.

— Урн, це ж ти їм талон на ім'я з сюрпризом підсунув?

— Так, я. Абі, ти їх доньку бачив — Сатурн повернув голову в мій бік — Як думаєш, вона?

— Я ж щойно вам казав, один в один з нашою Клео. Тільки око одне жовте. У Цезаря здається, були схожі.

То от чому я трималась за рудого, він був схожий на мого батька, принанні той чоловік якого я пам'ятаю виглядав як Лихель. Те, що вони говорять саме про моїх батьків у мене вже не викликало сумніву. Тобто мої батьки усім казали, що вони гвардійці, але несправді вони були членами ордену некромантів? І у чому був сенс? Не думаю, що через це до них ставились би дуже погано.

— Вони ніколи не обмовлялись своїм що з нашого ордену, сподівались, що донька у вищий клас потрапить — Абі похитав головою — Її вже зарахували, перевіри усі знання, але коли батьки загинули кинули на низи. Не було вже кого боятись. Здається на її місце одна з учительок свою записала.

Я підібгала губи. Знову, про мене говорять наче мене тут немає.