Останні години спокою

В голові знову з'явилась постать рудого, до цього вдячності і теплим, дружнім почуттям до Лихеля не давала прокинутись закоханість, але спогади і жаль знову наздогнали мене. Хоч поки він був живий я ставилась до нього скептично, проте, якби орденці не знищили тоді жуків, то споминай як звали. Та навіть якби Лихо виявився не таким уважним то я просто не змогла б вибратись і померла від спраги. Настрій падав зі швидкістю каменя кинутого в прірву.

— Щось трапилось? — Тено примостився у траві поряд зі мною.

— Нічого такого. Просто згадала про загиблого друга.

— Це не нічого такого. Пам'ять — він торкнувся до мого лоба — про загиблих, це важливо. Твоя пам'ять дуже важлива, для духа. Якщо ви були і є справжніми друзями, то він зараз тут. Смерть, це горе, але ми не можемо скорбити вічність. Бо це засмучує духів наших близьких.

От Квіту мабуть чудово живеться з таким промінцем світла під боком.

— Ще тільки п'ять днів, і ми зможемо повернутись!

Так був влаштований кордон. Воїни мали відбути тут тиждень, а потім могли повернутись додому. Я поглянула на меч. Смуга уздовж леза запевнилась сріблястим світлом на два пальці. Це десь десята частина від усього. Якщо продовжувати в цьому ж темпі, то скоро я зніму прокляття.

— Я залишусь. Мені треба врятувати іншого друга.

— А... Ясно — Тено зніяковів, він схоже не очікував такого ходу подій.

— Але ви не мусите лишатись. Ви з Квітом виконали свій обов'язок. А тут я буду з орденцями.

Тено кивнув. Мої слова його заспокоїли. Дощ почався і важкі краплі падали нам на голови. Квіт підійшов до нас і опустився, та ні, бехнувся на землю поряд. Вигляд у нього був нещасний.

— Тобі мав би подобатись дощ, ти ж морський.

— У мене розколюється голова від цього жахливого звуку, і я майже нічого не чую — він вказав на вухо — І ці нелюди влаштували дослід.

— Ще одна причина поїхати. Вони не дадуть тобі спокою.

Малайор стенув плечима, щож, бачу він згоден. Я подивилась на горизонт. Там вдалині видно було ущелину. По спині пробіг холодок, а якщо я знову втрачу усіх? Підведу Дю і він назавжди лишиться у мечі?

[ Ану! На тебе це геть не схоже! ]

— Схоже.

[ Якщо ти будеш тут сидіти і жаліти себе то вже під час наступної хвилі тебе зжеруть! ]

І він турбується лише про себе. Просто якщо я помру, то ніхто не зможе його врятувати. Це розуміння тисло на плечі важкенним тягарем. Я провела пальцями по руків'ю. Звичного поколування в руці не було.

[ Дюнкерк справжній рукозад, захист сам злетів ще учора. ]

Тепер я зовсім не потрібна! Хто завгодно може взяти його і зняти прокляття! І знову я просто накопичувач. Настільки тупий, що повірив Херроні і приперся на кордон. Можна було помітити, що у Саги з Дю не найкращі відносини! Не здивуюсь, якщо той пройдисвіт мене підставив!

— Коли я вже почну думати перед прийняттям рішень?

— Не всі хороші рішення приймаються в результаті думання — раптом заговорив Сатурн — От як ти думаєш, коли я безпосередньо робив свого сина, я головою рішення приймав?

— А що не так то?

[ А це ти вже дарма.... ]

— Про незаконного сина некроманта і цілительки чула? От це і є твій Стрфлєл'яль.

Я спершу нічого не зрозуміла, а потім згадала, що цей Стр... Стрфлє... Ну ви зрозуміли, і є Дю. Оппа! Оце так сюрприз! Чому він мені цього не казав? М? Хоча усе логічно, він не має переді мною відчитуватись.

— Усі підйом, вибігли, я не впевнений, що це таке, але вбити це дуже складно. Дайте малайору тризубець, бо ще собі кігті повириває.