Спогади

І знову ці ж видіння!

Я стояла у коридорі, тут було темно, але я бачила вдалині силует.

— Просто усвідом, твоє дитя, помилка природи. Єдина дитина, ще й пізня, з жахливою генетикою. Що з нього виросте?

— Я виховаю його так, як належить.

— Навчиш його самостійно приймати виважені рішення? Станеш його другом, опорою? Як? Ти хочеш подарувати йому любов! Але ти не відчув її на собі! Твій син буде страждати, і його діти теж! І так буде тривати багато багато поколінь! Ти хочеш цього? Але не можеш нічого змінити, хіба що позбутись своєї фарфорової ляльки з скляними очима яка боїться звук видушити при людях! Він не здатний вижити в цьому...

Власник спогадів зробив швидкий крок вперед і притис чоловіка за горло до стіни.

— Стали пельку. Поки я не прикінчив тебе.

Він швидко пішов далі і зайшов в одну з кімнат. Тут були шафа письмовий стіл і ліжко, на якому лежав хлопчик років семи. В нього було хвилясте сіре волосся, яскраві губи, обличчя густо всипане веснянками.

— Саллі, прокидайся. Ти маєш встигнути це побачити.

Хлопчик сів і почав протирати очі. Чоловік підняв його на руку і підійшов до вікна. Розсунув фіранки.... Я ніколи не бачила нічого схожого. Нічне небо! В оточенні хмар заліг уривок чорноти з діамантами зірок, по цьому уривку пропливав величезний місяць! Власник спогадів поглянув сину в чорні очі. В них небо відобразилось в усій його красі. Чоловік палко хотів назавжди запам'ятати дві скалки неба в очах свого єдиного щястя. Дитя боялося кліпнути.

— Сподіваюсь, ти назавжди запам'ятаєш це. Хоч усі гадали, що останній полиск був два роки тому, нам неймовірно пощастило побачити небо ще раз.

Вони стояли аж поки клаптик неба не затягло хмарами. Після цього чоловік знову уклав свого сина спати. В його голові вертались слова про виховання нащадка. Е ні! Він знайде в собі ці промені світла і віддасть своєму щастю усе до останку!

******

Я прокинулась. Раптом в пролунав крик:

— Агов! Хтось розуміє, що тут відбувається?

Я підвелась і пішла до Сатурна, який, схоже, і був джерелом крику. Еммм... І що це таке? Один з коней лежав на землі з розпоротим животом, таке почуття, наче  він в своїх нутрощах заплутався.

— Я бачив цю істоту! — Квіт виглядав наляканим, а це значить, що навістило нас щось справді жахливе — Як людина, трохи собака, ніс червоний і поряд два сині кола і на ногах не ступні а теж долоні і ще грива!

— По моєму наш рибохвостий не втримався від спокуси і піддався мисливським інстинктам — ельф узяв малайора за руку і по особливому стис зап'ястя, від чого в лускатого висунулись пазурі. Ельф приклав їх до подряпин на тілі коня, але кігті малайора виявились тоншими і не такими довгими, та і крові на зубах і кігтях Квіта не було.

— Він мабуть про бабуїнів говорить. Вони стають дуже агресивними коли відчувають скверну. А ми у саванні. Квіт, він намагався напасти на тебе? Ану, зуби покажи.

Сатурн оглянув гострі ікла малайора.

— Вони скаляться, коли відчувають небезпеку, тож, ясно чому бійки не було. Бабуїну невимовно пощастило. Розкажи детальніше про події.

— Воно кинулось на коня і роздерло йому живіт. Кінь побіг, але заплутався в кишках і все. Потім баб... Бабуїн на мене побіг, але передумав і втік. Усе дуже швидко було.

— А хто на варті стояв? Вольт? Тоді чому бабуїна помітив Квіт?

— Він ревів, голосно.

Тено нахилив голову на бік, задівши мене плечем. От звідки він узявся? Чому усе відбувається так швидко? Я відійшла від гурту. Вони там самі якось розберуться. Сьогодні хмари почорніли, обіцяючи дощ. Одна велика крапля впала мені на руку. Я доволі давно не бачила дощів, а у нас вони не рідкість. Я сіла на траву, вітер свистів в гіллі одинокого здоровенного дерева. Що чекає на нас далі? Скільки в нас часу до наступної хвилі. Цієї ночі були нічні метелики. З ними ледве впорались. Ну давай доле! Які ще сюрпризи ти підготувала!