Сімейні узи

Варто нам було підійти до розколу, як почалася хвиля. Жуків була неймовірна кількість, я швидко втратила Тено і Квіта з поля зору. Хоч би з ними все було гаразд! Стрибок, удар, меч ввійшов в хітин жука і той впав на землю, ривок,  вліво, ще один удар і знову удар, руки і ноги ставали чавунними. Чому ж це так важко. Я почала відходити назад, раптом моя нога провалилась і я впала у яму. Жук просунув лапку з лезом, я згорнулася клубком, але хтось вхопив мене за руку і відтягнув вбік. Я повернула голову. Це був високий, одного зросту з Дю, худий чоловік, на вигляд років сорока, він мав аристократичні риси обличчя і сіре волосся. Чорні очі задиристо блиснули він спритно вибрався назовні через щіль.

[ Орден некромантів приєднався ]

Я не звернула на ці слова Дю уваги, перевела подих і вилізла з ями. Відновивши сили я повернулася до бою з новим завзяттям. Дю усіляко допомагав мені. Урешті решт бій скінчився. Я не без складнощів знайшла наших моряків, обоє були живі, але помітно пам'яті. До нас підійшла Лора.

— Молодці! Не кожен таке витримає!

Квіт відвернувся, котожінка роздратовано шикнула.

— Ну, ви вибачте за те, що було. Просто.... Я не знаю, що зі мною коїлось. Тено, я зовсім не вважаю тебе... Ну ти зрозумів.

— Ви чого посеред поля стовбичите, дітлашня? — потужний глибокий голос належав тому самому чорноокому — Ідіть сюди! Ви ледве на ногах тримаєтесь.

Ми підійшли до кострища. Усього тут було близько п'ятнадцяти свідомих, не тільки люди. Їх поєднувала однакова темна уніформа з значком якогось ордену. Окривавлений кинджал. У чорноокого на жетоні було вишито золотою ниткою "Бенефар". Це вищий ранг некромантів!

[ Ну звісно! Саме тоді коли ти знайомишся з моїм батьком я ніяк не можу на нього вплинути! ]

Це його батько?! Яка ж я дурепа! Вони як дві краплі води схожі! А я і не помітила! І от що мені тепер робити. Некромант на нас не звертав уваги, пожвавлено обговорюючи щось з побратимами. Скільки йому років? Більше сорока п'яти це точно. Але тримався чоловік значно бадьоріше, за молодших побратимів.

[ Щоб ти розуміла, йому шістдесят і він використовує ту саму техніку бою що і я, але без використання допоміжної магії, він один з найкращих бійців гільдії. Мабуть його сюди Акроллі відправив. ]

Скількоооооо? Шістдесят?! Тобто?! Чому?! Як?! І у некроманта з'явився син в віці тридцяти п'яти років? Чоловік глянув на меч і округлив очі.

— ?! Ну чому ти не можеш не встрягати увесь час в халепи?

Один з ординців покрутив пальцем біля скроні, мовляв, Бенефар божевільний. Некромант простяг руку в його долоні з'явився клубок сріблястого світла. Він деформував його і відпустив, світло сформувало ледь розрізним постать Дю.

— Ти як?

[ Усе гаразд, тату, це можна змінити ] — схоже Дю чули тільки я і Бенефар.

— Радий це чути. Від тебе п'ять років ні слуху ні духу!

[ Бастиль виділив мені дуже активну ділянку, я не встигав. А тільки з'явилось трохи часу, як з'явилась Тер і... ]

Бенефар похитав головою і провів пальцями Дю вздовж щоки.

— Руки не доходили?

[ Так.... Так..... ]

[ Поки ти десь далеко, я розумію, що ти дорослий і можеш подбати про себе самостійно ] — у мене в голові залунав голос батька Дю — [ Але щойно ти опиняєшся поряд, я бачу тебе беззахисним малям. ]

Постать з світла притулилась до Бенефара, той лагідно обійняв Дю. Погляд чоловіка увіп'явся в мене, він чудово розумів, що я це чую, але, краще синиця в жмені ніж журавель у небі.

[ Ти нарешті відпустив Маруф? Тепер її дух може бути спокійний ]

[ Ні, це зовсім інше, вона накопичувач... ]

Чоловік смикнув куточком губи і вигнув брову. Дю склав руки на грудях і опустив голову. Я раніше не спостерігала за ним подібної жестикуляції. Наче він почувається комфортно і дозволяє собі прогалини в награній байдужості лише біля батька. Хоча, він тут мабуть усіх знає.

[ Ну все, повертайся]

Світло розвіялись і я знову відчула присутність Дю в своїй голові.

Батько Дю здався мені дивакуватим і трохи пришелепкуватим. Я наскільки знаю, люди які обрали шлях некроманта не доживають до п'ятдесяти, тож шістдесят, це дуже велика цифра. Але чому він виглядає саме так? На обличчі не було зморшок, тільки трохи потемніла шкіра навколо очей і трохи посвітліле на скронях волосся видавало доволі поважний вік. Раптом одним з присутніх піднявся.

— У нас є можливість повернутись до цитаделі, може хтось не витримує цього темпу — він глянув на Бенефара. Погляди усіх теж увіп'ялись в чоловіка, той хто говорив ясно дав зрозуміти, що його слова назначались саме некроманту.

— Кажи відверто, Калін — чоловік підвівся — "Іди тягни свої протрухнявілі кості до цителі і не заважай молодим і сильним!" — він різко нахилився до балакуна — Скажи це мені в обличчя. Не можеш!? Ото ж бо й воно. Ти боїшся сказати це мені, тож мені ще рано у відставку.

— Не гарячкуй, Сатурн, Калін не думає, що говорить, що йому Акроллі сказав, те й ляпотить. Калін, а ти довбешку свою порожню застосуй, якщо Урна до цитаделі відправити, хто з нас знається на медицині? І ти ж у перших рядах до нього побіжиш! — схоже дварф у цій команді голос розуму і люлька миру одночасно.