Конфлікт.

До намету обережно зайшла Лора. Малайор зміряв її непривітним поглядом. Котожінка зробила вигляд, що не помічає цього. Вона пройшла до протилежної стінки намету і зарилась в ковдру.

— Чому ти живеш серед людей, Квіт?

— Мені було лише кілька днів, коли моїж батьків вбили. А мене подарували якомусь пану як цуценя, хоча, собаки у його дворі жили краще, ніж я. Мене тримали у нашийнику з шипами всередину. Мені вдалося втекти у віці десяти років, але я опинився у місті повному безпритульних напіврозумних. Я приглянувся власнику старенької таверни. Люди приходили туди, щоб подивитись на малайора, і за одне щось купляли, бо ціни були невисокі. Я боявся їх усіх, ховався, лише через кілька місяців я став підходити до людей. Коли я брав у когось щось з рук це викликало захват. Ставлення до мене було як до кошеняти. У чотирнадцять я зміг виживати без сторонньої допомоги, бо міг давати відсіч конкурентам. Але повернутись в океан... Я не знаю, чи зміг би там вижити. У шістнадцять мене обходили десятою дорогою більшість тамтешніх напіврозумних. І... Увесь цей час у мене не було імені. Точніше було, і є, але я його не знаю. У маєтку мене ніяк не називали, а у таверні я був просто рибохвостий. Я дев'ятнадцять років жив без імені. Лише потім, Тено мене назвав.

— Жар-квіт. Я не знаю, чому так. По моєму хороше ім'я для малайора.

— Угу....

Рибохвостий слабко поплескав Тено по боку. От чому він увесь час якось до Тено лащиться? Обіймає, тикається в нього носом, увесь час якось контактує. Мабуть тут грає роль їхнє ставлення одне до одного, я вже могла впевнитись, що у них недосяжний рівень довіри. Ну і природа малайора, я вже могла впевнитись, що у них дещо котяча поведінка. І знову повертаюсь до питання про вухо в малайора, хто його йому відірвав?

— Ти вухо в бійці втратив?

— Ха, якби ж то. Я побував на препарувальному столі. Та скажена висмоктала з мене купу крові, крім усього. На мене з Тено нацькували собак, і було троє ловців. Я повів їх за собою, а Тено наказав сховатись, бо шукали мене, у мене вистрелили блокатором магії, і я не міг себе захистити. Якби не Тено, там би й прирізали...

ТОБТО? Тено це хлопчисько з даром морського дракона? А в рибохвостого відрізала вухо Даора? Виходить, що лускатий міцний по малайорським міркам? А по людським скоріше жилавий. Але дар дракона?

— А що ти дізнався про свій дар? — спитала я.

— Й який д дар? — зрозумівши, що я все знаю, він уткнувся обличчям в долоні — Я нікого не вбивав!

— Я не з приводу цього — я спробувала заспокоїти хлопця, Тено втис голову в плечі.

— Нну.. гар разд.. дар переходить тільки у деяких випадках, т треба щоб сль ль льози дракона потрапили в кров в.. і і тоді людина отрим мує магію в води, сильнішу ніж в звичайних магів. І можливі деякі мутації... У мене половина волосся стала блакитна. Тому Квіт пофарбував мені його в бірюзовий, ми тільки таку фарбу знайшли. Половина це типу як в переміш. Ну і крила. Але мутації ще можуть бути.

Він усе ще був наляканий. Малайор виглядав стурбованим і розгубленим.

— І ще я якась не така! Тено проклятий, малайор недорізаний, а Тер узагалі без магії — раптом закричала Лора — Що ти тут забула? Іди до мами з татком і живи собі, з завмираючим серцем чекай вісточки з грані. З тебе тут НУЛЬ користі! Тобі тут не місце! — останню фразу вона промовила виділяючи кожне слово — Почула мене?!

— Знайшла собі жертву. До Тено і Квіта ти вибрикуватись боїшся. Ну звісно, вони то можуть дати відсіч. І щоб ти знала, я тут не щоб погуляти. Якщо у тебе немає цілей, це не значить, що усі такі...

— Ти забуваєш, як варто звертатись до леді вищої школи, жалюгідна покоївка. Ти живеш, щоб слугувати. І хто ж навчив тебе таким гучним словам?

— .... — на душі стало порожньо, таке відношення до мене було цілком виправдане... я глибоко вдихнула і повільно видихнула — Щож, може я і маю слугувати комусь, та точно не таким самозакоханим вискочкам, як леді подібним тобі.

Я підвелась і швидко вийшла з намету. Серце скажено калатало десь у горлі. Щоразу за подібні слова мене жорстоко карали, сліди від ударів батога на все життя лишаться у мене на спині. Крім мене їх бачила лише одна людина, Дю. Від згадки про нього, про теплі обійми, ну і про невід'ємний запах полину мені стало краще. Раптом я перечепилась за щось і впала на землю. Мене оточило близько п'яти осіб, не скажу чи людей. Мабуть один з них і зробив мені підсічку.

— Ти випадково не свічка? Тоді чому осяваєш наш сумний вечір? — у сутінках роздивитись того, хто говорив було важко, але він був щонайменше вдвічі ширший в плечах ніж Квіт.

— Треба було казати підкат про голубиний послід. Чи я дарма їй підніжку ставив?

— Дарма — він відмахнувся від, мабуть, напівдварфа як від надокучливої мухи і запропонував мені руку.

Я швидко підвелась і зробила крок назад, але потрапила в ведмежі обійми ще одного учасника групи. Він стис мене не даючи поворухнутись. Ватажок підійшов ближче, стис мою кисть і підніс до очей.

— Ні, вона не напівкровка. Просто людина.

— Це не привід відмовлятись від такої можливості.

— Що будемо з нею робити?

— Відведемо до шатра, а там подивимось. Ти точно не кролик? А така гарнюня!