Зовсім інша сутність

— Дю, а у тебе є якісь інструменти для столяра?

— Ага, десь мають бути. Я зараз пошукаю.

Він зайшов до лабораторії і почав копатись в вмісті однієї з шаф. Склеп з вампіром кудись зник. Усюди колби, пляшечки, сувої і книги. Хірургічний стіл. Стіл зачарувань, куток для роботи з прикрасами. Усе було в хаосі і порядку одночасно.

— Тримай, тут інструменти, а тут фурнітура. Деревина в коридорі біля дверей.

Він глянув на сонце і вийняв срібний дріт. Я швидко збігала по деревину. Для шафи обрала темний дуб. Шкода, що всі нариси в цитаделі. Але сидіти самій у величезній вітальні мені було не дуже приємно і трохи моторошно. Я ще не звикла до перебування в старому особняку. А оскільки Дю тут, то. Я прийшла до нього в лабораторію, або майстерню. Дю раптом обійняв мене в поясі і посадив на стіл біля себе.

— Хочу подивитись як ти працюєш.

Він закріпив дріт і почав виплітати з нього ланцюжок. Я стала витесувати з бруска основу шафки. А що як поєднати обидва варіанти? В правій частині шафки я зробила полички. Дверцята прикрасила геометричним орнаментом, а ніжки зробила з намистинок. Але каркас виглядав зовсім не так як я уявляла. Я стримала зітхання. Проте те, як вона мала виглядати назавжди залишиться в цитаделі. Я узялася додавати нові і нові візерунки.

— Це зовсім не те! — я підтисла губи.

Дю зняв дивакуваті окуляри. Обдивився виріб.

— Ну чого ж ти? Усе не так вже й погано.

— Ти не розумієш! Цей виріб чекав свого часу багато років, а вийшло щось... Узагалі криве і неоковирне!

— Додай йому старовини.

А це непоганий варіант. Я додала потертості і сколи. Тепер це було хоч трохи прийнятним. Я взяла один з білих папірців і узялася виготовляти книжки, якими заповнювала половину з поличками. З фурнітури виготовила підзорну трубу. Потім папки з паперами і перо в чорнильниці. Мабуть дороблю все завтра.

Я втомлено позіхнула. Коли встигло потемніти? І куди дівся Дю?! Я завертіла головою, але у кімнаті було порожньо. І от як воно це робить? Щойно ж тут сиділо! Про вовка промовка. Чоловік розміреною ходою зайшов в кімнату.

— Ти нещодавно звинувачувала мене в тому, що я морю тебе голодом, а сьогодні більше п'яти годин просиділа з ножем в руках. І не підійдеш же, після ранкової події. Ще щось відріжеш.

Він притулився плечем до стіни. Я потягнулась і злізла зі столу. Дю махнув рукою запрошуючи мене іти за ним.

— А куди ти вампіра дів?

— Відвіз своєму знайомому, він такими створіннями цікавиться.

— І от я звертаюсь до тебе на "ти" це ж нічого?

— Скільки по твоєму мені років?

— Нуууу... — я задумалась. Скажу середній варіант, а там по реакції зрозумію більше чи менше — Тридцять п'ять, мабуть.

Дю здивовано звів брови.

— Майже правильно, всього лише на десять років помил... — саркастично почав він.

— Сорок п'ять? А виглядаєш молодшим.

Дю лише закотив очі і похитав головою. Наче я безнадійний випадок. Ні ну, він же сказав на десять ро... Тобто!?! Йому, що нема тридцяти?! Та ну. Пффф... Таке надумаєш. Трохи подумавши Дю розтріпав волосся. Тепер воно довжиною сягало кінчиків вух. От я ніколи не приділяла багато уваги зачісці, а дарма, вона, як виявилося, може додати людині ДЕСЯТЬ років!

— А нащо ти волосся зачесуєш?

— Розумієш, наше угрупування досить дивне. У нас немає титулів, діє право сильного, виживають лише хитрі. А кого простіше обдурити, двадцяти п'яти літнього, без досвіду, чи вже знаючого, як кажуть, битого горобця? Це міра необхідності.

Він простягнув руку і скуйовдив мені волосся. Яскраві губи розтягнулись в усмішці. Я ображено схрестила руки на грудях. Дю відчинив двері і помахом руки запросив сісти.

— Ще один травоїдний — зітхнула я дивлячись на вміст тарілки.

Огірки впереміш з чимось червоним. Принанні поряд був сир.

— У мене є виправдання, я вже про це казав. Звідки я мав знати точну дату твого приходу?

Я згадала його слова про неприйняття організмом м'яса. Ну, це логічно. Тільки от що це за червонорідке вата з кісточками? Я узяла один шматок і драглиста масса впала на тарілку. А в руці лишилась м'якоть з шкіркою.

— Ти, що, вперше бачиш помідор? Якщо що це не отрута.

— Угу, полин теж не отрута.

Чоловік фиркнув. Ця штука на смак була краща за полин, але сир, який якогось дива був білий, узагалі був не такий як мав бути. Мабуть якийсь особливий вид. Дю увесь час дивився на мене, було аж незручно. Під його пильним поглядом хотілось заховатись. Я знічено опустила очі.

— Ну чого ти дивися?

— Гаразд не буду — він демонстративно задивився у вікно.

Так тривало кілька хвилин.

— Розкажи про свою сім'ю — я підперла підборіддя рукою.

— Еммммммм..... — Дю прикусив губу — Я сказав тобі не усю правду, а точніше намолов сім мішків гречаної вовни. Я не маю жодного відношення до капітана міської варти і до його родичів. Я зараз.