Другий він

Раптом птах з криком "жерти!" кинувся до дверей. У кімнату буквально ввалився Дю, похитуючись дійшов до шафи, дістав звідти видовжений медицинський дротик і ввігнав собі у стегно. Після цього він притулився до стіни і сповз на підлогу. І що мені з ним робити? Трохи розчарований Приблуда перебрався мені на плече і тихо каркнув на вухо. Дю пролежав кілька хвилин а тоді зірвався на рівні і пішов коридором.

— Вирішив мене позбутись значить? Конкурента в мені побачив? Що ж, тепер ти правий! Подивимось, хто буде зверху.

Він зник з мого поля зору. Приблуда трохи пом'явся, а тоді полетів за ним. І я знову одна.

Секунди збирались у хвилини, хвилини в години. І хоч цих годин минуло доволі багато, Дю так і не повернувся. Я нарешті набралась сміливості і вийшла в коридор. Раптом у мене за спиною зблиснули блакитне світло. Я різко розвернулась. Чоловік сидів у кріслі щось вимальовуючи на папірці. І звідки він узявся?! Потім він підняв свою роботу над головою і розреготався, а у мене склалось враження, що його дах поїхав давно і безповоротно.

— У тебе все добре?

Дю зміряв мене очманілим поглядом.

— Я ледь не здох від отрути, а ти питаєш мене чи все добре?

— А я то звідки мала це знати?

— Так, все добре.

Він зачинився у своїй кімнаті. Я глянула на малюнок. Купа стрілочок, пунктирів, ліній і надписів. Нічого не ясно. Дю знову про мене забув. Він кілька разів проходив повз, але наче не помічав мене. Та й ворон теж.

Нарешті я не витримала і зайшла на кухню. Усі баночки були підписані. Що таке кориця, гвоздика, куркума та гірчиця я не знала. Узагалі на тій полиці відомим мені був тільки перець, та й той був якийсь дивний. З іншими полицями усе було ще гірше. А перцем не наїсися. Щось їстівне мабуть було на верхніх полицях, але була одна коротка проблема, я. А у цього хворого генія зовсім не було стільців, а крісло, навіть якщо я зможу зрушити його з місця, не пролізе в двері, тож про те, що лежало там, високо високо нагорі можна було тільки мріяти. Я повернулась до кімнати і знову сіла в крісло.

У решті решт я не витримала.

— Ти так і збираєшся морити мене голодом? — він повільно повернув на мене голову. Від погляду чорних очей стало ніяково. Світло з вікна різко виділило його профіль загострюючи і підкреслюючи благородні риси обличчя.

— Ти будеш моїм стимулом жити по людськи — нарешті зітхнув він — Ходімо.

***

Весь вечір ми просиділи мовчки. Дю рано відправив мене спати, тому я довго крутилась у ліжку. Раптом з гори пролунав дзенькіт скла і звірячий крик.

— Знову експеримент!  — осудливо каркнув Приблуда у вітальні.

Я зблвдла і зірвалась на ноги. Хоч я і не знала, чим зможу допомогти, забігла сходами на другий поверх. Там були широкі двері. Я відчинила їх, за дверима знаходилась простора кімната з півсферичною скляною стелею, поросла плющем і заставлена столами шафами і клітками. Але це мене не цікавило. На підлозі лежали скалки скла і розтеклася червона калюжа крові, та і це не було гідним уваги. Посеред кімнати Дю притискав до шафи за горло бліде, схоже на людину створіння з чорним волоссям, червоними очима та гострими вухами. Неймовірним чином істота викрутилась і гострі ікла проткнули шкіру Дю, там де шия переходить в плече. Чоловік хижацьки усміхнувся, а вампір з виском впав на землю.

— Ти не перший, кому моя кров не прийшлася до смаку — Дю скрутив вампіра по руках і ногах і сунув в склеп — Геть береги поплутали. Чистки на них нема.

Ну і тут він помітив мене. Уся рука і груди чоловіка були залиті кров'ю.

— М може тобі п перев'язати ран ну?

— Не переймайся. Іди до себе в кім...

— Еее нііі! Щоб отакий кровопивця заліз до мене? Мене навіть комарі мало що не зжирають живцем, що вже про вампірів казати? Тепер я вже точно нікуди сама не піду!

— О! Голосок прорізався! Що ж, тепер ясно, чому ти така .. карликова. Вся справа в комарах!

Це була помста за "схожого на тростену"? Не на ту напав, я ще придумаю як відповісти. Але жодного гідного варіанту мені в голову так і не прийшло.

— Не примушуй мене почуватися винуватим. У лабораторії тобі не місце. Тож..

— Я тут тихенько на стільці посиджу. Ти мене навіть не почуєш! Можна?

— Ні.

Він стояв прямо, навіть не скривився від болю. Або він справді не відчував болю, або боявся виявити свою слабкість. Та мене зараз більше турбувало, як сказати йому, що мені страшно іти спати самій.

— Ну а якщо тут біля дверей?

— Іди до себе в кімнату — він зціпив зуби.

— Всі ми люди і маємо свої слабкості...

— Хилиш до того, що тобі страшно?

— Ні, до того що ти зараз втратиш свідомість від втрати крові. Зроби собі перев'язку і я, так і бути, піду.

— За останні чотири роки, ти перша, хто вказує мені.

— Бо ти живеш сам у лісі. А я просто турбуюсь про тебе.

— Навіщо? Повір, про мен...

— Я просто вдячна тобі за порятунок мого життя і за твоє людське ставлення. І я теж хочу спитати, навіщо ти стільки часу стоїш з відкритою раною?