В полоні чужих пристрастей

Я плелася за Петраєм, продумуючт плани втечі, жоден з яких я була не в силах реалізувати, як мою увагу привернув жеребець. Мабуть кінь когось із загиблих. Я заскочила йому на спину. Дарма, що охляп, і направила убік лісу. За моєю спиною лунали крики. Раптом копита коня загрузли в землі, а я впала з його спини у траву. Петрай нахилився наді мною.

— Втекти від мене не так просто.

Я втисла голову в плечі. За що це мені? Петрай стис моє передпліччя і повів до цитаделі. Всі маги будуть хапати мене за руки?

--- Ти маєш знати кілька правил — прошипів він — перше, якщо хочеш добре жити, то слухайся, інакше ти ридаючи кривавими сльозами, благатимеш мене вбити тебе. Друге, ти не маєш права виходити з своєї кімнати без мого дозволу і третє, нічого не підлягає обговоренню, ти ніколи, чуєш мене? Ніколи не задаєш мені жодних питань. Ясно?!!

— Ясно — ледь чутно пискнула я. І навіщо я здалася цьому Петраю?

Кімната, в яку мене привели була тісна, темна і вогка. Тут було лише широке грубе ліжко і прикуті до стіни кайдани. Маг грубо кинув мене на підлогу і зачинив двері на ключ ззовні. Я згорнулася клубком на підлозі. Усе поглинула темрява, тут не було навіть крихітної щілинки, через яку б проникало світло.

Коли по моїм почуттям минуло кілька годин я встала і почала бродити по кімнаті. З корисних знахідок були мох, що світився при дотиках і амфора з водою. Тут не було жодного заняття, жодного предмету для дозвілля. Я знайшла на підлозі камінець і сіла біля стіни. Присвітлюючи собі мохом я малювала квіти, аж поки не клацнув замок. У кімнату зайшов Петрай. Він поклав на підлогу тарілку з сірою субстанцію, підійшов до мене впритул і вчепився мені влече. Простояли так із пів хвилину він знову пішов. Що, тут, відбувається?!!

Я підійшла до тарілки. "Каша" смерділа як зазвичай. А якщо вона отруєна? Та ні, не може бути. Якщо б Петрай хотів мене позбутись, то зробив би це одразу.

Так минали дні. Я займалась лише тим, що обмальовувала стіни, Петрай іноді приносив мені їжу і повторював свою дивну процеду. Скільки минуло часу, не знаю. Може тиждень, чи два. Один раз я чула крики, гамір і музику. І тоді мої думки повернулись до Лиха. Його постать намертво засіла у мене в голові на кілька днів, викликаючи скорботу. Я просто хотіла забути, забути про свою втрату, але мені не вдавалось цього зробити. Лише через якийсь час апатія, що здавалося, тисла на мене, зникла і мені знову захотілось на світло.

І от одного нічим не відрізняючогося дня, ночі, ранку або вечора Петрай, замість того, щоб піти притис мене до стіни. Його очі хтиво зблиснули, а дихання, здавалось обпікало мою шкіру. Він нахилив голову так, щоб наші очі були на одному рівні. А у мене душа пішла в п'яти.

— Ось і прийшов час виконати твій о...

— Магістре, голова ордену хоче Вас бачити! — окликнув його хтось з-за дверей.

Маг відпустив мене і вийшов за двері. Я нарешті змогла вдихнути. Але він повернеться і тоді мене вже нічого не врятує! Я металася по кімнаті, шукаючи порятунку, як раптом по підлозі простяглася тоненька смужка світла. З завмираючим серцем я підійшла до дверей і... Побачила встромлену в проріз в'язку ключів, які забув тут маг. Я схопила ключі і вибігла в коридор. Через кілька хвилин я опинилася в знайомому місці і ноги самі понесли мене до вузьких дверцят. Перебравши ключі я знайшла потрібний і відчинила їх. Минулого разу підйом дався мені важко, та зараз я буквально злетіла по сходах. Коли я була вже на горі, серце скажено калатало, норовлячи вискочити назовні, а дихання супроводжувалося таким звуком, наче десь в середині мене зірвало клапан.

Я підійшла до знайомого чорного дракона.

— Сікач, благаю, допоможи мені! Тільки вибратись за межі циталі!

Дракон тільки фиркнув.

— Лихель, він помер. Він не прийде — я була впевнена, що мушу сказати це дракону.

Тварина подивилась на мене, якось по сумному ревнула і злетіла в небо, лишивши мене.

--- Стій! Сікач!

{Примітка від автора. Данний момент є мораллю цієї книги, "як сказати 'ні'" ;)}

З очей потекли сльози. Остання моя надія на порятунок накивала п'ятами. Страшно уявити, що зробить зі мною Петрай! За спиною почулись кроки. Якщо я вмовлю свідка допомогти мені, то... Але свідком виявився Дарль, а як я вже казала, якщо він застане сам факт порушення... Ехххх... Не бачити мені більше свободи!

--- У мене була донька. І вона мала схожу на твою долю. Я не хочу, щоб ти закінчила так само --- теплі, карі очі наповнились болем, а на останній фразі в нього затремтів голос.

Чоловік свиснув. До нього підійшов льодянисто блакитний дракон з просто величезними крилами.

— Весняник, винеси її до лісу.

Дракон припав до землі, я видряпалась йому на спину. Змій розправив крила і м'яко ковзнув за край даху. Він летів рівно і планомірно, наче насміхаючись над іншими драконами. Я чула, що деякі воїни самі ловили драконів, схоже, саме це Дарль і зробив свого часу, бо занадто вже Весняник відрізнявся від інших драконів.

Звір став на землю біля лісу і виставив крило, щоб мені простіше було спуститись. Я відійшла на кілька кроків і схилилась у вдячному поклоні. Дракон випрямився, розправив крила і величаво вигнув шию. А потім він легко злетів у повітря і відправився до цитаделі.