Пекельні вулики і рій.

Опівдні було три новини. Перша, до фортеці приплівся торговець з-за океану. Друга, я втратила можливість бачити емоції і відчувати людей. І за одне поховала мрію про магію. Усе життя я щиро вірила, що маю в собі зачатки, але, не судилося. Мабуть на мене так подіяла близькість з рудим. У пам'яті знову постала постать Інгрід. Чому одним усе, а іншим нічого? Усі тільки і говорили про її красу і магію. Так. Магію. Це вона теж отримала. А третя, дізнавшись про бажання чоловіка в плащі маги заявили, що той тип і є Петрай і примусили мене пофарбуватись.

Гіркі думки про мою тяжку долю перервав торговець. Який почав закликати усіх подивитись на товари з-за самого океану. Я підійшла ближче. Сам чоловік був середнього зросту, добре збитий, жилавий і енергійний. У нього було добродушне лице з короткою козлиною борідкою. Темні блискучі очі метались від одного потенційного покупця до іншого. Вдягнений купець був у пістрявий халат. Але найбільше його вирізняла смаглява шкіра. Насилу пробившись наперед я спитала:

--- За океаном завжди світить сонце?

--- Не завжди, але Кортна сонячна країна. Проте й дощі там не рідкість.

--- І там немає скверни?

--- Не розумію про що Ви. А тепер погляньте! --- він продемонстрував натовпу люстерко. Не побачивши на наших обличчях захвату він сховав дзеркальце --- Що ж. Тут не настільки відсталі технології. Тоді, представляю до вашої уваги... Пістолет! Останній гномський винахід! Для демонстрації його дії потрібна мішень.

Кілька ентузіастів притягли манікен. Торговець прицілився і... Пролунав вибух, а в маникені з'явилася діра. А далі був хаос. Одні хотіли втікти подалі від "пекельного вулика" інших цікавило, на що ще здатні "жахливі бджоли". А какофонію довершив одинокий крик:

--- Рій іде сюди!

Через кілька хвилин не особливо рівні ряди воїнів рекрутів виступили проти Жуків. І по законам жанру я опинилась спереду. Життя людей без магії були розхідним матеріалом. І от перша хвиля жуків побігла на нас. І чому ці жуки носороги мене так не люблять? Я метнулось убік, але повністю втекти від удару не вдалось. Жук дістав до мене рогом довжиною у щонайменше три фути (фут – приблизно третя частина метру). І як і після минулої зустрічі з цією твариною небо і земля завертілось перед очима. На додачу проїхала по землі кілька ярдів в кров обідравши руки. А на мене вже напосів мутант. Ця істота колись була ремісником, або воїном. Може навіть дитиною, але зараз покрита хітином потвора не мала рис, по яким це можна було дізнатись. Я обома ногами вдарила створіння у груди, відштовхуючи, і звелась на ноги. Ухилилась від випаду руки і глибоко ввігнала ножі в бік мутанта. Проте, це його не спинило. Він вчепився в тканину моєї туніки. Я стисла його шию, на додачу упершись колінами мутанту в підборіддя, а він тис на мене усією вагою. Становище жахливе. Послабиш хватку, і кінець. Як для мене, так і для мутанта. Наші потуги перервав Равен. Невимушено легким ударом довгого шеста проломивши мутанту череп. Проте йому на спину настрибнув наступний монстр.

 В останню мить я нутром відчула небезпеку і припала до землі. У мене над маківкою клацнули жвала "мурахи". Рятуючись від наступного укусу ясвідкотилась вбік. Ну і приблизно таким чином, відкочуючись від атак мурахи і намагаючись підвестись у перервах я і пересувалась. А скінчилось усе не тому, що я врізалась головою об стовбур. Далі тікати нікуди. Ну, що ж життя. Враховуючи сучасні реалії ти було доволі довгим. Цілих дев'ятнадцять років!

Та, на щастя для мене, моє бажання жити виявилось сильнішим ніж мурашине бажання жерти і було виконане вищими силами саме воно. Я вхопила гіляку і сунула її між жвала мурахи. Гілка глибоко увігналась в горлянку потвори. А... Ну... Бажання комашки теж виконане. Вона з великим задоволенням зтрощила і гілку. Кількох виграних секунд вистачило, щоб відійти на безпечну відстань. Угу. Врятувалась. Мене вкусила за руку одна з химер. Отже, через дві доби я стану такою самою. Чудово. Тепер я не боюся смерті! Ну, хіба що трішки дуже сильно.

Комах змели. Три знайомі постаті вже підкрадались до королеви, хоч їм суворо заборонили до неї наближатись. Еххххх.... Я нічого корисного не зробила. Тільки під ногами плутаюсь. Мені вже шкода химеру, що мене вкусила. Вона потрапила під гарячу руку. Я вчепилась руками їй між шийну і грудну пластини хітину і з усієї сили штовхнула мутанта. Заскочити його зненацька не вдалось. Але в істоти підігнулась нога. Скориставшись цим штовхнула її саме в ту ногу. Цього разу потвора впала на землю. Я вилізла на неї зверху і усіма силами намагалась розтиснути щіль між головою і тілом мутанта. Через кілька секунд отвір був достатній, щоб просунути руку. Що я і зробила, стиснувши кулаком спинний мозок істоти. Її тіло було драглисте, тож зробити це було просто. Смикнувши руку я... Відірвала химері голову. Ну..... Це вже якось... Ні в які ворота не лізе. Від вигляду відірваної голови мутанта, яка продовжувала клацати щелепами мене ледь не знудило.

Все. Я зробила все що могла. Час іти самоліквідуватись.