З вогню у полум'я

Гірське містечко тихо спало. Сонце вже здіймалось над горизонтом, але через хмари його не було видно. Але мене не цікавило тутешнє небо. Надивилась вже за дев'ятнадцять років свого життя. Куди більш привабливим здавались великі хури торговців, які під супроводом воїнів поїдуть аж до столиці. Містечко захищено жахливо. А орда рухається сюди. Мене тут нічого не тримає. Батьки мої були воїнами, вони загинули десять років тому. Ні родичів, ні друзів, зате купа бажаючих зла. А в столиці я почну нове життя, до роботи привчена, у якогось ремісника підучусь, а там і своє діло почну. Проте вибратись звідси було складно. Ні, за ворота вийти то просто, але шлях до столиці займе кілька тижнів, а за цей час мене перестріне орда і споминай як звали. А під захистом каравану... Тільки от вони мене брати відмовились, ну ми ще подивимось, чия візьме.

Я, притискаючись спиною до стіни будівлі, у сутінках підібралась до возів. Охоронець спав. А вранці, як відомо, сон найміцніший. Припала до землі і забралась під одну з хур, а тоді залізла у віз і зачаїлась між ящиками. І хай що там усі кажуть про чудову Інгрід! Подивилась я б на неї в цій ситуації. Від згадки про першу красуню нашої академії, до якої мене прирівнювали як общипану курку до павича, я люто стисла кулаки. Вона була з тих, хто чекає на свого принца на білому коні. Але, наскільки я знала, цноту свою вона вже продала, ощаслививши за гроші кількох своїх співкурсників. У мене способи заробітку були доброчесніші, але менш дієві.

Просиділа я так кілька годин, а потім віз, скриплячи колесами, поїхав по дорозі до омріяного міста.

Я усю ніч шукала способу пробратись на вози, і тепер повіки самі собою закрили очі.

Розбудили мене крики і метушня, я спершу подумала, що мене помітили, але віз нікого вже не цікавив. Крики були нечіткі, але через кілька секунд до мене дійшов їхній сенс. Орда! Втікла, так сказати.

Я припала до щілинки у стінці возу. Із пів сотні монстрів, схожих на жуків, перли на караван. Воїни повиймали зброю і оточили вози, які поїхали швидше.

--- Коні не вправляються! Кидайте ті, де найменш цінні товари!

З жахом я усвідомила, що від возу в якому я сховалась, відпрягають коней і ведуть до інших хур, караван, перегрупувавшись, рвонув уперед ще швидше. І раптом у воза врізався жук-носоріг. Хуру, разом зі мною, завертіло і відкинуло на десяток ярдів. Земля, небо, земля, небо, усе завертілось перед очима стираючись в сіре ніщо. Віз упав догори дном. Мене притисло одним з ящиків, положення - краще не буває.

Жуки відчули живу істоту і почали трощити віз. Але раптом кілька з них загорілись. Інші, судячи з звуків, кинулись в атаку. Я насилу підібралась до просвіту, щоб подивитись, що відбувається. Група людей злагоджено винищували монстрів. І коли усі жкуи лежали на землі. Бійці почали переривати покинуті вози.

Мою увагу привернули двоє людей в вільних мантіях. Один виглядав так, як і мав виглядати маг у казці, а другий був високий, жилавий, мав овальне обличчя з гострими різкими, але по особливому гарними, рисами, густе руде волосся, схоже на жмут мідного дроту. Таке саме жорстке і нерівне, та й колір відповідний. І мигдалеподібні насичено жовті очі. На вигляд він був не сильно старший за мене. Рудий оглянув поле і попрямував до перекинутого возу, себто до мене. Мені раптом стало моторошно і я спробувала відповзти від просвіту, але ящик на мені нікуди не дівся, тому зробити це я не могла.

Але маг, схоже, помітив рух і ліг на землю. Його погляд зіткнувся з моїм. Рудий широко усміхнувся і став на ноги. Віз відкинули вбіг пагони колючої рослини, яка одразу ж знову зникла під землею.