ᕙ Розділ 22 ᕗ

Лукас

5:42 ранку. Я був вже одягнений. Сумка зібрана, подарунок акуратно запакований. У термосі — кава. Для нас обох.

— Міла… — зайшов в свою кімнату і нахилився до неї. — Уже шоста. Нам виїжджати за двадцять хвилин.

— Ммм... — вона схопила подушку і сховала за нею голову, щось незрозуміле пробурмотіла, схоже на «ще п’ять хвилин», і втиснулась глибше в ковдру, наче намагалася сховатись від самої реальності.

— Міла, ми їдемо в Лозанну. Весілля твого брата. О десятій.

— Ну то встигнемо, — вона, не відкриваючи очей, тягнеться за ковдрою. — Дорога — дві години.

— Три, якщо рахувати ранковий трафік, стоянку. І ми ще не снідали.

— Лукасе, ми їдемо не в Лондон. Це просто Лозанна. Я зберуся за 15 хвилин. Хочеш — запускай секундомір.

Я вже знав цей сценарій. Він завжди звучав як імпровізація, але щоразу викликав у мені внутрішнє тремтіння. Не тому, що я не вірив, що вона встигне — я не вірив, що ми приїдемо вчасно.

О 6:23 вона нарешті вилізла з ліжка. Волосся скуйовджене, шкарпетки різні, але з усмішкою на обличчі.

— Добрий ранок, командире. Я готова до битви.

— Це не битва, Міла. Це весілля. І ти свідок, між іншим.

— Тим більше — треба з’явитись ефектно, — підморгнула вона й зникла у ванній.

Я чекав. Стискав термос. Нервово перевіряв маршрут у навігаторі. Вже є затори під Фрібургом.

О 6:57 вона вийшла — в обтислій зеленій сукні, з яскравими сережками, босоніжками в руках.

— Ну що? Як тобі?

— Як завжди... бездоганна.

— Дякую, любий! — вона поцілувала  мене в щоку і… побігла назад за телефоном.

Ми виїхали о 7:12.

— Ми спізнимось, — бурчав, ледве стримуючись, коли ми вливалися у потік автомобілів

— Ні, не спізнимось. Всесвіт на моєму боці.

— А якщо ні? — запитав я, переводячи погляд з годинника на дорогу.

— Тоді Всесвіт отримає невеличке зауваження, — усміхнулась вона, примружуючи очі до сонця.

— Зауваження?

— Так. Я ж не зла. Просто трохи вимоглива.

Я зітхнув, перемкнув передачу й промовчав. Вона права — ми справді не спізнились.

9:48. Ми в Лозанні. Майже. Точніше — ми в машині, за два квартали від ратуші, в заторі. Міла поправляла помаду в дзеркалі.

— Бачиш? Усе встигли. Ще дванадцять хвилин.

— Дванадцять хвилин, якщо ми летітимемо пішки через стіни, — я дивився на годинник.

— Спокійно, генерал. Головне — усмішка. І впевнена хода.

— І знайти паркування.

— Просто будь гнучким, Лукасе. Хоч на один день.

Моя щелепа напружилася. Зрештою ми ледь припаркувалися. Міла вийшла з авто. Я за нею. Вона вхопила мою руку, і ми бігли — її підбори стукали по бруківці, сукня розвівалася, а я думав лише про те, що хтось уже точно звернув увагу, що ми спізнились.

9:58. Ми в холі. Її брат уже стояв біля арки. Гості розсілися. Одна з бабусь косо подивилися на нас.

— Ми встигли, — прошепотіла Міла, тримаючи мене за руку, все ще усміхнена.

— Ми сюди прибігли, — відповів я крізь зуби, намагаючись вирівняти подих.

— Лукасе, — вона обернулася до мене. —  Зараз буде шлюб. Любов. Життя. Не зіпсуй його своєю тривожністю.

Я дивився на неї. У всій цій хаотичній енергії є щось невимовно живе. Щось, що я так часто намагався втримати рамками — і що постійно виривався з них, мов світло з ліхтаря без кришки.

Міла стиснула мою руку. А я думав: ми, можливо, ніколи не домовимося про баночки, черевики чи точний час виїзду… Але, от халепа, ми домовимось про головне. Бо попри все — я хочу створювати з нею наш хаотично-організований Всесвіт. І, можливо, він не буде ідеальним. Але він буде живим.

Церемонія відбувалась на внутрішньому подвір’ї старовинної ратуші Лозанни — тієї самої, що виходить фасадом на Rue de la Louve, за кілька кроків від площі Пале-де-Рюмін. Кам’яне подвір’я, замкнене аркадами, дихало середньовічною тишею. Над головами вишивали вітром кольорові прапори кантону Во. Тонкі промені сонця спадали крізь високі аркові отвори — м’яке, майже золотисте світло пробивалось між колонами й лежало на бруківці, як розлите тепло.

Слухачі сиділи на дерев’яних стільчиках із білими подушками — прості, нічим не прикрашені, як і сама церемонія. У першому ряду хтось обережно гойдав дитину в візочку, десь у глибині хтось поправляв окуляри, схилившись до програмки. Повітря було напоєне ароматом старого каменю, лаванди з чужого шарфу. Десь у тіні, з боку вулиці, звучав приглушений дзвін годинника — рівний, поважний, як сам день.

Мартін — брат Міли — стояв у світло-сірому костюмі, який трохи зраджував його незвичку до подібних моментів. Його постава була рівна, але погляд трохи розгублений — ніби він ще не встиг повірити, що це справді відбувається. Пальці несміливо стискали краєчок піджака, потім він відпустив його — і просто стояв.

Еліс — мов акварель у русі. Її сукня, тонка й світла, ледь коливалась із кожним подихом вітру, ніби зітканий серпанок. Волосся було заплетене в невимушену косу, з кількома неслухняними пасмами, що спадали на щоку. Вона тримала його за руку — не стискаючи, не тягнучи — просто торкалась, як людина, що вже давно обрала і не потребує підтвердження.