ᕙ Розділ 21 ᕗ

Лукас

Все б нічого… Я навіть намагався ставитись до цього з розумінням. Ну, буває — люди різні. Але з кожним днем хаос, який Міла розносила по квартирі, почав повільно, але впевнено з’їдати моє терпіння. Спершу — дрібниці: крихти на столі, взуття, яке вона знімала десь посеред коридору, баночки у ванній, розставлені як попало. Я мовчки прибирав. Склав взуття. Розташував баночки за висотою — так, як мало бути. Розібрав її речі, розкидані по кімнаті так, ніби вона спеціально їх жбурляла, перевіряючи, коли ж я зірвуся.

Цей експеримент тривав тиждень.

І от настав момент.

— Міла! — вже не стримався. — Ну скільки можна? Крихти знову на столі. Речі — на дивані. Це що, новий декор чи я щось не розумію? Ти серйозно?

— Міла те, Міла се… — відповідала вона, навіть не дивлячись на мене. — Не подобається — прибери.

— Так я і прибираю! Щодня! — не витримав — Але може ти, бодай раз, сама прибереш за собою? Чому у тебе вічно все догори дригом?! Це ж не кімната, а полігон!

— Полігон? — вона нарешті подивилася на мене. — О, так тепер твоя квартира — це вже не простір для життя, а поле бойових дій? Цікаво, хто тут генерал?

— Міла, досить із мене жартувати, — сказав спокійно, хоча всередині все стискалося. — Я з останніх сил намагався зробити так, щоб нам було комфортно. Обом.

— А ти думаєш, мені комфортно, коли ти бурчиш з ранку до ночі? — вона піднялася з дивана, кинула плед на спинку. — Усе не так, усе не там, усе не тоді. Я ж не в лабораторії, Лукасе, я вдома!

— А я, по-твоєму, де? У тренувальному таборі виживання?! — голос сам піднявся хоча я цього не планував. — Я хочу прийти з роботи і просто… не спотикатися об твої кеди.

— Я не прошу тебе прибирати за мною. Ніколи не просила. Це твоя потреба, твоя мікроманія! Ти сам це робиш — і сам же злишся!

— Так, я це роблю сам, —відповів. — Бо хтось має. Інакше цей хаос поглине все.

— Ти говориш так ніби я — це безлад, з яким ти борешся щодня.

— Знаєш іноді саме так і здається, — тихо сказав. — Що я живу не з людиною, а з нескінченним штормом. Без перепочинку. Без перерв.

— І ти справді думаєш, що мені легко з тобою?! — зірвалася вона. — Ти ж мовчиш! Ходиш, замикаєшся, ковтаєш усе, а потім вибухаєш на рівному місці! Я живу з тишею, яка давить! Я кричу, а в тебе — тиша. Завжди тиша!

— Бо як тільки я щось скажу, починається це! — вказав на неї. — Істерика. Драма. Невизнання. Я намагаюся говорити — ти кричиш. Я мовчу — ти ображаєшся.

— Бо в тебе немає душі, Лукасе! — майже, прошепотіла вона. — Є тільки креслення. Пункти. Списки. Правила. А я не вписуюсь у твої клітинки, правда?

Я мовчав. Не тому, що погоджувався. А тому що боляче.

— Ні, Міло. Просто ми різні. Не так, як «доповнюємо», а так, як «знищуємо». Я не витримую твого ритму. А ти — мого мовчання.

— То що? — її голос був не гострий, а втомлений. — Ми просто визнаємо це і… все?

— Я не знаю, — відповів. — Може, ми намагаємося утримати щось, що з самого початку було нетривалим.

Міла опустила очі. І в цю мить стало дуже тихо. Тільки звук годинника. І відчуття, що ми обоє вже все сказали.

— Ти будеш щасливий без мене, — сказала вона, ніби ставила крапку. — З кимось, хто не забуває закрити тюбик із зубною пастою. Хто не танцює о третій ночі на кухні. Хто не дратує тебе кожною дрібницею.

— А ти будеш щаслива без мене, — відповів я. — З кимось, хто не вирівнює подушки. Хто сміється з твоїх ідей. Хто не просить тебе бути тихішою, меншою, «зручнішою».

Міла взяла свою улюблену фудболку з дивану. Ту саму — з плямою фарби і запахом кави.

— Я не йду назавжди, — сказала. — Але, може, нам треба побути в тиші… по-справжньому.

Не заперечував.

Міла мовчала після нашої сварки. А потім різко розвернулася і вийшла з кімнати. Я почув, як вона відчинила шафу у своїй кімнаті, як із гуркотом витягнула валізу.

Я залишився стояти на місці. Руки тремтіли. Хоч хотів — не міг рушити слідом. Щось всередині кричало: «Пусти! Це ж її вибір!» А щось інше — тихе, дуже слабке, але вперте — шепотіло: «Йди. Вона не хоче йти. Вона хоче, щоб ти зупинив.»

Коли я зайшов до її кімнати вона вже складала речі. Швидко. Зі стиснутими губами. Футболки, улюблені джинси, той самий плед, яким вона обмотувалася навіть влітку, бо казала, що їй «емоційно зимно».

— Ти справді це робиш? — мій голос тихий, ледь чутний, мов чужий.

— А що мені лишається? — вона навіть не озирнулась. — Я не можу більше жити за твоїми правилами. Я в них — як у кімнаті без вікон. З кожним днем менше повітря. Раніше ми сміялись, дуріли, жили. А тепер — або тиша, або черговий докір. Це вже не любов. Це графік, лінії, звички… І навіть ті ромашки, що ти подарував кілька днів тому, не витримали. Зав’яли.

— Це — спроба жити разом, — сказав зробивши крок до неї. — По-різному, з помилками, зі сварками… але разом.

— Тобі просто потрібна тиша й порядок, — її руки завмерли на клаптику сукні. — А не я. Мене надто… багато. Надто Гучно. Хаотично. Живо.