ᕙ Розділ 20 ᕗ

Міла

Прокинувшись я напівсонно провела рукою по ліжку — Лукаса там уже не було. Зітхнула, скинула ковдру і потягнулася, намагаючись затримати в собі цей момент спокою. На стільці лежала акуратно складена футболка — його улюблена, мабуть. Не змогла втриматися й одразу вирішила її «привласнити» собі.

Одягнувшись, я кинула погляд навколо. Це була його кімната — та сама, де спочатку він мене не дуже радо бачив, а тепер… тепер усе по-іншому. Я підійшла до полиці з книгами, провела пальцем по корінцях, відчуваючи запах його улюблених томів. І тут раптом двері відчинилися, а на порозі з’явився Лукас з підносом у руках.

— О, ти вже прокинулася, — сказав він з усмішкою.

— Так, а ти, бачу, добре виконуєш наші правила співжиття: кава в ліжко, — відповіла я, усміхаючись.

Мій любий розсміявся й поставив піднос на тумбочку. На ньому парувало дві чашки кави, а поряд лежали круасани й блюдце малини — він точно знав, чим мене порадувати.

— Думав, що кава допоможе тобі прокинутись, — промовив Лукас, сідаючи на ліжко.

Я усміхнулася взяла чашку. Кава пахла чудово, хоча трохи гірчила. Добре, що він не бачив, як я випадково капнула напій на його футболку. Але промовчала — хай думає, що то він такий не акуратний.

— Знаєш, нам треба переглянути правила, — сказав він. — Пам’ятаєш те перше: «не заходити один до одного без попередження»? Думаю, воно вже застаріло.

— А що ти хочеш замінити? — запитала я, усміхаючись.

— Ну, скажімо… — Лукас хитро прижмурився. — Тижневий букет квітів для моєї найдорожчої.

— І щотижня нова ваза, — підколола я.

— О, вазу я вже вибрав. — він встав і вийшов з кімнати, залишивши мене з відчуттям, ніби на мить уся педантичність Лукаса розчинилася в його доброму гуморі.

Я відставила чашку на піднос і провела рукою по волоссю, намагаючись приборкати свій хвилястий безлад. У коридорі я почула його кроки й мимоволі затамувала подих.

Лукас повернувся з букетом яскраво-помаранчевих лілій у руках. Квіти видавалися такими ж життєрадісними й сміливими, як і він — і як я, напевно.

— Для моєї рудоволосої красуні, — промовив мій любий, протягуючи букет.

Я обережно взяла його, вдихаючи аромат — різкий, але справжній. Від лілій пахло літнім теплом і трохи пилком, який, знаючи мене, потім осиплеться по всій кімнаті.

— А ще кажуть, що педанти не вміють дивувати, — сказала я, піднімаючи брови.

— Я ще не таке вмію, — відповів Лукас, і в його очах промайнула та сама іскорка.

Він на мить замовк, а потім уже серйозніше нагадав:

— Друге наше правило — «не пересувати речі в квартирі без дозволу». — Лукас кивнув у бік полиць. — Тут усе стоїть так, як залишили мої батьки. І я хочу, щоб хоча б у цій кімнаті все залишалося на своїх місцях.

— Гаразд, — сказала я, легко вдихаючи аромат лілій і трохи піднімаючи брови. — Але ти ж знаєш мене: довго я так не витримаю.

— Не хвилюйся, — відповів він, і його рука м’яко торкнулася моєї. — Ми довго тут не затримаємося.

Лукас на мить задумався, а тоді лукаво усміхнувся:

— А ще в нас було третє правило — «не лізти в особисте». — Він підняв брови й ледь помітно нахилився до мене. — Думаю, це вже давно не актуально. Ми ж тепер пара, а отже…

Його усмішка стала ще ширшою, коханий нахилився до мене, залишаючи легкий поцілунок на моїй шиї. Я здригнулася від легкого дотику його губ і відчула, як шкірою пробігли мурашки. Легка усмішка сама з’явилася на моїх губах.

Серце прискорило свій ритм, а в голові промайнула думка: нарешті я знайшла код до його сейфу.

— Тож тепер, — продовжив мій любий, знову підморгуючи, — офіційно дозволено ставити будь-які запитання, пхати носа у справи одне одного та навіть вимагати постійних обіймів.

— Слухай, мені здається, твої правила створені виключно для мене: кава в ліжко — для мене, квіти — теж для мене, ще й у душу тепер можна лізти. А що з правилами для тебе, га? — промовила я, піднявши брови й грайливо усміхнувшись.

Мій любий нахилився до мене ще ближче, в його очах горіли іскорки, а в голосі відчувалась нотка кокетства.

— Для мене? — перепитав він. — Гадаю, для мене буде кілька правил: завжди робити тебе щасливою.

Лукас торкнувся мого обличчя долонею, проводячи пальцем по щоці.

— А ще, — продовжив, — мати право на твої усмішки, обійми й поцілунки, коли захочу.

Я закотила очі, але серце билося від тепла й радості.

— Хитрюга, — сказала я, сміючись. — Виходить, твої правила — це просто бути поруч.

— Саме так, — кивнув Лукас і раптом ніжно поцілував мене в губи. — Просто бути поруч і робити твоє життя кращим.

Я усміхнулася, відчуваючи, як усередині розливається тепло.

— Гаразд, тоді я робитиму твоє життя яскравим, — сказала я, піднявши на нього очі. — А разом ми створимо наш власний Всесвіт, де будемо тільки ти і я. І нам більше ніхто не потрібен.