ᕙ Розділ 19 ᕗ

Чоловік середніх років сидів за столом, нервово дотискаючи цигарку в попільничці. Дим повільно підіймався вгору, зависаючи в повітрі важким серпанком. Двері кабінету відчинились, і до кімнати зайшов його помічник — спокійний, зібраний, як завжди. Його права рука.

— Ну що, які новини? Що там із хлопцем моєї доньки? — озвався Фогель, не підводячи погляду.

Помічник мовчки поклав на стіл папку, відкрив її і, не кваплячись, відповів: — Лукас Брюннер, йому 33 роки. Працює архітектором, має власну практику, спеціалізується на приватних житлових проєктах. Живе в Берні, де ділить квартиру з сестрою. Має власний будинок у Люцерні, який він сам і спроєктував, дуже сучасний і продуманий.

Він зробив паузу й додав спокійно:

— На вигляд — стриманий, зібраний. В поведінці — повага й впевненість. Схоже, чоловік не з тих, хто кидає слова на вітер.

Фогель мовчав. Дим з останнім порухом руки згас у попільничці. Він сидів, не ворушачись, лише ледь помітно стиснув щелепи.

Стриманий, зібраний…
Такими всі вони здаються спочатку. Впевнені, ввічливі, із правильними словами й поглядом «людини з принципами». А потім — щойно впустиш у дім — усе розвалюється. Особливо, якщо дівчина довірлива. А його донька саме така. Надто добра. Надто відкрита. Надто наївна.

Він не міг стерти з пам’яті, як вона поверталася з порожнім поглядом і тремтячими руками. Як перестала розмовляти навіть з матір’ю. Скільки вона вже настраждалася… І тепер — знову хтось поруч. Знову чужий чоловік. Нехай і з будинком, і з ім’ям, і з чистими руками — це ще нічого не значить.

— Я не вірю йому, — пробурмотів Фогель, більше до себе, ніж до помічника. — Надто ідеально все звучить. Він хоче скористатися її довірою. Міла добра — вона впустить. А я… я більше не хочу, щоб вона страждала.

Його голос був тихим, але в ньому відчувалась сталь. Він підвівся, обійшов стіл, підійшов до вікна, притиснув пальцями підборіддя. Дивився на спокійне місто, а усередині — буря, яку чоловік ретельно стримував роками.

— Візьмися за нього, — промовив Фогель після паузи. — Акуратно, без шуму. Хочу знати, з ким він говорить, де буває, звідки гроші. Все. Якщо є хоч одна тінь — я хочу бачити її першим.

Він озирнувся через плече на помічника. Той лише ледь кивнув — коротко, без питань.

— Якщо з’ясується, що він справді порядний — добре. Але якщо це маска... — голос став різким, майже металевим, — тоді він пошкодує, що взагалі наблизився до моєї доньки.

І знову тиша. Лише глухий шум вуличного руху за вікном.

— У неї уже було занадто багато болю, — тихо додав чоловік. — Я не дозволю їй знову пройти через це.

Фогель повернувся до столу, знову сів, притис пальцями скроні. Подумав кілька секунд. Його очі стали холодні й уважні — той погляд, якого боялися партнери й конкуренти.

— Зроби ще одну річ, — кинув, не дивлячись на помічника. — Підійди до нього…, але обережно.

Чоловік підняв очі, в них блиснула крижана рішучість.

— Запропонуй йому серйозні гроші. Наче інвестицію в його проєкти. І престижну посаду — десь у Женеві або Цюриху, з контрактами, впливовими клієнтами, великими можливостями. Але... з умовою — поїхати. Залишити все. І її.

Помічник трохи нахилив голову:

— Ви хочете перевірити його?

— Я хочу побачити, скільки коштує його «любов», — відповів Фогель спокійно. — Якщо погодиться — значить, усе просто. Якщо відмовиться — тоді… можливо, він не такий, як решта.

Він запилив другу цигарку. Трохи довше вдивлявся в полум’я запальнички, ніж треба було.

— Зроби це. І доповідай напряму мені.

***
Кілька днів потому.

Лукас сидів у затишному кафе неподалік старого району Берна. Він щойно завершив зустріч з клієнтом, коли до нього підійшов елегантний чоловік середнього віку в костюмі, що виглядав надто стримано для звичайного бізнесмена. Його голос був рівний, посмішка — формальна.

— Пане, Брюннер. Перепрошую, що без попередження. Я представляю одну консалтингову групу, що цікавиться приватною архітектурою в нішевому сегменті. Ми довго шукали людину з вашим профілем.

Лукас підняв брову, але залишався ввічливим.

— Мене звати Фабіан. Наші партнери готові запропонувати вам посаду головного проєктного консультанта в Цюриху. Умови — більш ніж привабливі: власна команда, високий гонорар, доступ до клієнтів топ-рівня. А також стартовий капітал для вашої студії, якщо вирішите розширити діяльність.

— Цікаво, — відповів Лукас обережно. — Але чому раптом я?

Фабіан усміхнувся трохи ширше, але очі залишались холодними.

— Ми вивчали ваше портфоліо. І... скажімо так, нас цікавить не лише ваш талант, а й ваше вміння приймати правильні рішення. Рішення, що відкривають шлях у зовсім інше коло. Але для цього доведеться залишити деякі особисті зв’язки... позаду.

Лукас повільно відставив чашку кави вбік. Його обличчя залишалось спокійним, навіть байдужим на вигляд — але всередині все стало на свої місця.

Він уже чув подібні інтонації. Не раз. І завжди за ними ховалося одне й те саме: контроль.