ᕙ Розділ 18 ᕗ

Міла

Я простягнула йому руку — і в ту ж мить серце затріпотіло, мов пташка, якій раптом відчинили клітку. Ми разом рушили туди, звідки долинав ніжний звук скрипки. Мелодія була така чиста, легка, ніби сама свобода ожила в музиці. Вона ніби говорила замість слів — про те, що відчуваєш, але не можеш вимовити.

— Знаєш, — сказала, тримаючи його руку, — завжди мріяла танцювати так, щоб не думати, хто дивиться чи що скажуть. Просто танцювати з коханою людиною.

Він стиснув мою руку й відповів:

— Мені байдуже, хто дивиться. Головне — зловити цю мить і зберегти її назавжди.

Усміхнулася й відчула, що все, чого я прагнула, вже зовсім поруч. Ми разом рушили до скрипаля. Я кинула кілька франків у його футляр і, не роздумуючи, закружляла в танці. За кілька секунд до мене приєднався Лукас. Його рука лягла в мою, і я відчула, як його пальці трохи напружилися — ніби він вагався лише мить, а потім упевнено стиснув мою долоню. Ми стояли в тіні дерев на площі, які ніби створювали нам затишну сцену.

Скрипаль зосереджено вів мелодію, і я раптом зрозуміла, що це найприродніше, що могло статися в цей день. Зробила маленький крок, відчула, як його рука ледь притримала мене за талію і ми закружляли — спочатку повільно, ніби пробуючи ритм одне одного, а потім сміливіше.

Лукас усміхався так само широко, як і я, і в цю мить здавалося, що весь світ завмер. А потім він підняв мене, а я вчепилася руками в його плечі, відчуваючи, як серце шалено билося від щастя й легкості.

Відчула, як вітер підхопив моє волосся, і розсміялася голосно й щиро — так, що перехожі озиралися й дивилися на нас із захватом. У цей момент я не думала ні про що, крім того, як добре нам удвох.

Ми трохи потанцювали, а потім я схопила Лукаса за руку і, сміючись, потягла його за собою.

— І куди ми цього разу? — запитав він, ледве встигаючи за мною.

— На той самий заборонений дах, чи ти вже забув? — відповіла, озирнувшись і посміхнувшись йому.

— Скоро заходитиме сонце, — додала я, стишуючи голос. — Ти просто зобов’язаний побачити цю красу.

Лукас кивнув, і ми рушили далі. Ну, як «йшли» — він ішов впевнено, а я тримала його за руку й час від часу підстрибувала, як маленька дівчинка. І хай мені 24, і, можливо, з боку це виглядало трохи дивно — мені було байдуже. Бо в ту мить я була щаслива. А коли щастя поруч — яка різниця, що подумають інші?

Коли ми підійшли до сучасного будинку, який виглядав дуже стильно. Я швидко ввела код на домофоні, і двері відчинилися з тихим клацанням.

Лукас зупинився, трохи здивований, повільно оглядаючи просторий хол — світле приміщення зі свіжим дизайном і мармуровою підлогою, що блищала в променях сонця.

— Красиве місце… Ти тут живеш? — запитав він, все ще роздивляючись довкола.

Я на мить замовкла, ковтнувши спогади.

— Колись жила. Тепер — ні, — відповіла спокійно, але всередині щось стислося.

Мій хлопець просто кивнув. І добре, що він не став питати далі, бо про Ніка я поки не хотіла розповідати. Я завжди уникала зайвої розкоші й понтів, але ця квартира — подарунок від тата — в якій я жила з Ніком. І от тепер я знову тут, хоча не заходила сюди з того часу, як ми розлучилися — а це всього лише кілька місяців тому. Але найбільше в цьому будинку мені подобалося забиратися на дах. Для мене це була маленька втеча від усього — місце, де можна було відчути свободу, навіть якщо лише на кілька хвилин. Там я могла просто бути собою, далеко від усіх турбот.

Ми вирішили не заходити до квартири, а одразу піднялися ліфтом на останній поверх. Ліфт у цьому будинку був сучасним і стерильно чистим. Підсвічені кнопки, дзеркальні стіни й майже безшумний рух угору.

Опинившись на верхньому поверсі, нас зустрів довгий коридор із мінімалістичним дизайном — біле світло, мармурова підлога й жодної зайвої деталі. Двері на дах виявилися зачиненими, що було дуже в дусі цього будинку. Я усміхнулася, витягнула телефон і піднесла його до зчитувача на дверях. Маленький сигнал NFC мигнув зеленим, і замок клацнув.

Я кинула на Лукаса переможний погляд, ніби казала: «Бачиш? Тут немає нічого неможливого». Але насправді тато знав, як я люблю залазити на дах та дивитися на заходи сонця, і подбав про те, щоб у мене був доступ навіть сюди — через NFC, щоб завжди мати можливість вирватися на свій маленький шматочок свободи, навіть у цьому стерильному, багатому будинку.

Відчинивши двері, ми вийшли назовні, і мене миттєво огорнув прохолодний вечірній вітерець. Сонце повільно опускалося за обрій, розфарбовуючи небо у ніжні відтінки рожевого, помаранчевого і пурпурового. Відблиски світла танцювали на воді озера, наче живі вогники, що мерехтіли в ритмі легкого вечірнього вітру.

Вулиці міста поступово занурювалися у тепле мерехтіння ліхтарів, а старовинні будівлі набували особливого шарму — мовчазні свідки історії, що тихо дихали разом із вечірньою тишею. Цей захід сонця ніби обіцяв, що навіть найскладніші дні можуть завершитися красою і спокоєм.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як всі думки розпливалися в цій миті спокою. Зелені очі затрималися на моєму обличчі, і я помітила в них ніжність, яку раніше не помічала так явно.

— Тут справді красиво, — тихо сказав Лукас, обережно взявши мене за руку.