ᕙ Розділ 15 ᕗ

Лукас

Я йшов швидко, майже біг — ніби сам хотів утекти від себе. Повітря було пронизливо свіже, таке, що пробиралось під одяг і до кісток, змушуючи зупинитися, озирнутися, подумати. Але думати — це було останнє, чого я хотів. Не хотів згадувати її очі, наш поцілунок, той ледь помітний рух до мене, ті слова, які прозвучали занадто щиро. Занадто близько.

Можете вважати мене ким завгодно. І, майбуть, матимете рацію. Але ми всі неідеальні. У кожного своя правда, свої рани, своє «не готовий». І я мусив піти.

Чесно? Я досі не до кінця розумів її. Не знав, чого саме вона хотіла. Можливо, просто була поруч — без плану, без ігор. А, можливо, й справді намагалася мене витягти з мого болота, в якому я сам загруз.

***

Минув тиждень, а я все ще був у Туні. Оселився над стареньким баром на окраїні — місце тихе, майже забуте, як і я сам. Господар — сивий дід із твердим поглядом. Він нічого не питав, і це було найкраще, що міг дати. Ми мовчали разом, ніби в тому мовчанні ховалася якась домовленість: де кожен мав свої приводи.

Дні минали повільно. Вранці я пив гірку каву на балкончику, спостерігаючи за тим, як прокидалося місто. В обід перегортав старі газети, хтось поруч лагодив велосипед, діти бігали за м'ячем, а я лише спостерігав за їхньою веселою грою. Втім були моменти, коли навіть приєднувався і ми грали разом.

Увечері повертався до того ж бару, над яким ночував. Не пив багато. Просто сидів, слухав, спостерігав. Люди сміялися, сварились, тиснули одне одному руки — а я сидів осторонь, думаючи про неї.

Про Мілу.

Дивно, як глибоко може врізатися в пам’ять людина, з якою ти провів трохи більше доби. Її сміх з’являвся несподівано, розрізаючи тишу, а голос звучав, як відлуння, що жило в моїх думках. 

Я злився. Бо не хотів про неї думати, але думав. Не хотів згадувати, але згадував усе — її очі, малюнок, порух руки, сміх, балаканину, моменти на озері.  

Міла змінила щось, і я не знав — це злам чи початок. І чи мав я право повертатися до цього всього, якщо сам втік.

Лія дзвонила щодня. Іноді по кілька разів. Я бачив її ім’я на екрані, чув, як телефон вібрував на столі, але не наважувався відповісти. Не тому, що не хотів — просто не був готовий щось пояснювати. Та й що я міг сказати?

Проєкт завис. У прямому сенсі. Я не здав його. І, чесно кажучи, мені було байдуже. Вперше за довгий час усе, що здавалося важливим, перестало таким бути. Міла перевернула мою систему координат — і я ще не зрозумів, чи вдячний їй за це, чи злий. Але точно знав одне: назад у себе колишнього я вже не повернуся.

***

Зрештою повернувся до Берна, хоч знав, що все там в квартирі нагадуватиме про неї, але потрібно жити далі.

Пішов до кімнати, ніби на автопілоті. Знову згадався той малюнок. Її. Малюнок-всесвіт, у якому було більше сенсу, ніж я тоді дозволив собі побачити.

Почав ритися у паперах, переглядав креслення одне за одним, зсував книги, згрібав те, що валялося на столі. Порожньо. Але я ж точно пам’ятаю — я клав його саме сюди! На стіл, праворуч від лампи.

— От халепа, — пробурмотів сам до себе.

Руки вже автоматично відкривали шухляди, перевертали папки. Було якесь відчуття тривоги, ніби я загубив щось більше, ніж просто аркуш. Щось, що могло дати мені відповідь.

І раптом — клацання. Знайомий звук. Двері.

Я завмер. Серце на мить зупинилось, потім рвонуло вперед.

А якщо це Міла? Вибіг із кімнати, майже ковзнув коридором до вхідних дверей. Серце билося в грудях, як барабан.

На порозі стояла Лія.

— Нам треба поговорити, — сказала вона, серйозно, без зайвих прелюдій. Її голос був зібраний і різкий. — Я маю тобі дещо сказати.

І по тому погляду я зрозумів — це не буде розмова «для галочки». Вона щось знала. І це «щось» могло змінити все.

Ми мовчки сіли на диван у вітальні. Атмосфера — як перед бурею: тихо, але в повітрі відчувалась напруга.

— Я тебе слухаю, — сказав, дивлячись на сестру, яка вже нервово перебирала пальцями, ніби шукала опору в самій собі.

Вона глибоко вдихнула й подивилась мені просто в очі:

— Лукасе... Міла ні в чому не винна. Вона просто хотіла допомогти тобі знову відчути життя.

— Відчути життя? — нарешті озвався я. — Цікаво… — зробив паузу, вдивляючись у її очі. — Тоді поясни мені, будь ласка, навіщо це їй? Я для неї ніхто. Зізнавайся, це ти щось придумала. Ви з нею змовились? Чи, може, посперечались, за скільки часу їй вдасться мене «розтопити»?

Сестра здригнулась, але не відвела погляду. Зітхнула й майже пошепки відповіла:

— У всьому винна я. Це я вмовила її пожити в нашій квартирі. Організувала ту поїздку на озеро. Хотіла, щоб ви хоч трохи відкрились одне одному. Бо… бо вона така ж розбита, як і ти.

Я мовчав. А вона продовжила, тепер уже впевненіше:

— Міла пройшла через справжнє пекло. Її чоловік роками зраджував їй — і робив це в їхній спільній квартирі, коли її не було вдома. А ще приховував дитину на стороні. А потім ще й влаштував аварію… через яку Міла тепер не може мати дітей. І найстрашніше — вона дізналася про все це лише через три роки. А вона ж кохала його… по-справжньому.