ᕙ Розділ 14 ᕗ

Міла

Я прокинулась на світанку. Сонечко тільки починало підніматися. У наметі Фіни й Лії хтось мирно хропів, а в Лукаса була підозріла тиша. Може, просто спить міцно. А я? Не могла заснути. В голові крутились думки, які не просиш, а вони все одно лізуть.

Вийшла тихо. Не хотілося нікого будити. Вдихнула повітря — холодного, світанкового — і рушила до води. Катамаран був найближчим способом бути десь, де мене ніхто не знайде. Як добре, що я орендувала їх до дев’ятої ранку. Залізла на жовтий катамаран і почала крутити педалями, плавно, щоб не здіймати зайвих хвиль.

Посеред озера вирішила зупинитися. Стояла. Дивилася вниз, на темну глибину. Хотілося побути на самоті та насолодитися світанком.

Через хвилин двадцять почула, як хтось кликав моє ім’я, але не одразу зрозуміла, що то Лукас. Його голос був глухий, сердитий. Я повернулась і усміхнулась — бо що ще залишалося? Він підплив ближче, доки наші катамарани не вирівнялися.

— Міла! — крикнув він, хрипко. — Ти що, зовсім?! Могла б когось попередити!

— О, бачу, ти теж вирішив позасмагати зранку, — сказала я, жартуючи, щоб зняти напругу. А всередині — тепло. Він поплив за мною. Чому?

— Ти, блін, ненормальна! — бурчав він. — А якби ти впала! Вода ж холодна!

Хвилюється це вже хороший знак.

— Я просто не могла спати. І захотіла тиші. Не думала, що за мною хтось попливе.

— І правильно думала. Я і сам не знаю, чого поплив.

Я глянула на нього. Вже не як на дратівливого буркотуна.

— Бо тобі не байдуже, Лукасе. Хочеш ти того чи ні.

І в цю мить я побачила, як щось змінилось у його очах. Він злякався не води. Себе. Мене.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів і відвернувся.

Не тиснула. Лише тихо відповіла:

— А що ще ти собі дозволяєш — окрім бурчання?

— Досить, — сказав різко. — Не треба мене змінювати.

— Я й не збиралась. Я просто… поруч.

— А мені не потрібен хтось «поруч». Люди не надійні.

Я замовкла. Бо знала — це не про мене.

— Добре, — сказала я тихо. — Непотрібен — то непотрібен.

Я не сказала це з образою. У голосі не було нічого різкого. Лише спокій — той, який приходить, коли приймаєш чужі межі. 

Він, здається, цього й не чекав. Повернув голову — повільно, ніби не був певен, що я ще тут.

— Ти не ображаєшся? — запитав, трохи хрипко.

— Ні. У кожного своє.

І тоді Лукас знову відвернувся. Але вже не з відстороненням. Радше… з розгубленістю. Мовби ця проста відповідь зачепила в ньому щось, що довго мовчало.

— Ти дивна, Міло, — сказав після паузи.

— Може. Але я не граюся в «довіряти чи не довіряти». Я просто чесна. І все.

І він знову нічого не сказав. Просто сидів. Катамарани гойдалися легенько на воді.

— Мені важко довіряти, — зізнався він.

— Мені теж. Але я все одно довіряю.

— І тобі не страшно?

— Страшно. Але страх — не причина жити в мушлі.

Лукас зітхнув — довго, важко. Наче відпускав щось, що носив у собі роками.

— Ти не така, як я думав, — сказав нарешті.

— Та невже? І якою ж я тобі здавалася?

— Легковажною. З тих, хто сміється замість відповіді. Ніби все — гра, а люди й життя — просто декорації.

Легковажна? Ну дякую, такого ще про себе не чула. Я, може, і не завжди серйозна — але з людьми і життям, як з декораціями, не граюся. 

— Цікава версія, — я усміхнулася. — А я, до речі, завжди бачила в тобі людину з сейфом замість серця. Все під кодом. Навіть емоції.

Він здивовано глянув на мене.

— І що, цікаво було — підбирати комбінацію?

— Не дуже. Але я терпляча, — впевнено промовила дивлячись на нього. — Уже звикла, що найцікавіше — завжди добре заховане.

Лукас усміхнувся. Але в тій усмішці було більше втоми, ніж легкості.

— Терпляча, значить?

— Ага.

— А якщо всередині — нічого? — запитав він з викликом.

— Не вірю, — відповіла тихо. — Ти надто добре це все охороняєш, щоби там було порожньо.

Його погляд змінився. Став уважнішим, глибшим. Без захисту.

— Ти граєш небезпечно, Міло.

— А ти ховаєшся так, ніби тебе колись дуже сильно зрадили.

Він знизав плечима, не заперечив. Просто мовчав. А я відвела погляд — в озеро, на лінію гір, де небо торкалося води. Не на нього.

Мовчанка тривала, поки він нарешті не озвався, ніби подумки зважив щось важливе:

— Ти або дуже наївна, або… занадто справжня.

— Давай зупинимось на «справжній», — усміхнулася я. — Або ще краще — просто не будемо клеїти ярлики. Це, між іншим, робить життя трохи легшим.