ᕙ Розділ 13 ᕗ

Лукас

Ввечері поставивши намети та розпаливши багаття, я взявся за приготування їжі — покладатися на цих трьох не варіант: Міла готувати ненавидить, Лія може обпектися, а Фін взагалі не вміє, хіба що розважати всіх своїми піснями. Тож я вирішив приготувати щось просте, але смачне — традиційне рьошті¹ з картоплі, підсмаженого з беконом і сиром, а поруч — хрусткий підсмажений хліб.

Добре, що Міла, а ще Фін взяли продукти та кухонний інвентар, бо інакше ми б харчувались повітрям і оптимізмом цих трьох, а я не настільки духовна істота. Добре, що Міла зібрана — у неї завжди все на місці: і сир кількох видів, і картопля, і навіть невеличка тертка, спеції в маленьких баночках, ніби вона знала, що я візьмусь готувати. Фін теж не підвів — притягнув свіжий хліб, трохи бекону й навіть серед усього було й кілька несподіваних штук. Наприклад, Фін витяг шматок витриманого сиру сбрінц² той самий, що стружеться спеціальним ножем — тонкими скибками. 

Запах смаженої картоплі, розплавленого сиру і копченого бекону швидко розлився навколо, створюючи ту атмосферу домашнього затишку, яку так хотілося відчути далеко від міста і метушні.

— О, цей запах! — вигукнула Міла, вдихаючи на повні груди. — Тут можна просто забути про всі проблеми і насолоджуватися моментом.

— Лукасе, — запитала вона тихо, — а ти взагалі коли-небудь готував щось не з примусу?

Я трохи буркнув, але посміхнувся:

— Я завжди готую, бо люблю це робити.

— Хто тебе цьому навчив? Чи ти сам?

— Мама навчила. Вона готувала неймовірно смачно. У нашому домі завжди пахло свіжою випічкою, печивом, чимось домашнім.

Міла поглянула на мене запитально, потім обережно додала:

— А де твої батьки? Лія якось не згадувала про них.

Я злегка опустив голову.

— Померли кілька років тому. Для Лії це — дуже болюча тема.

Тиша ненадовго повисла між нами, але багаття тихо потріскувало, і я відчув, що, попри всю мою буркотливість, мені хотілося, щоб хтось був поруч. Щоб не було так самотньо всередині.

— Співчуваю… — тихо мовила Міла, але без жалю — радше з теплом. — Звучить так, ніби у вас була дуже справжня, душевна сім’я. Напевно, було багато сімейних традицій, так?

Я кивнув, не вдаючись у подробиці.

Вона на мить задумалась, потім, з легкою усмішкою, додала:

— У нас, якщо чесно, все було інакше. Готувала зазвичай хатня робітниця, бо мама постійно була у справах, а тато — поглиблений бізнесом. Не скажу, що в нас було погано, просто… по-іншому. Але була одна людина, яка все ж додавала душі — моя бабуся.

Дівчина підкинула до вогню гілочку, ніби це допомагало краще згадати.

— Вона з України. У сімдесятих виїхала за кордон, як сама казала — «шукати свободи». І саме тут зустріла мого дідуся. Бабуся завжди була трохи не така, як усі. Вільна, емоційна, з власною думкою. Це вона обрала мені ім’я. Хоча спочатку хотіла назвати Людмилою — на честь своєї мами. Але батьки вирішили, що воно не надто мені підходить. Тому скоротили до Міли.

Я не зміг не усміхнутись.

— Знаєш, я трохи здивований. Ніколи б не подумав, що в тобі є українське коріння. Ім’я тобі дуже пасує. Ти мила і добра.

Міла трохи зніяковіла, але усміхнулась щиро.

— Дякую… Ти теж мені подобаєшся. І, думаю, з тебе вийде чудовий кухар. Видно, що  ти готуєш із серцем.

***

Після вечері Фін із Лією непомітно зникли у своєму наметі — певно, вирішили відпочити раніше. Міла теж кудись поділась, сказала, що ненадовго, і зникла десь за кущами.

Залишився наодинці біля згасаючого багаття. Жар ще тлів, повільно танцюючи в темряві, і ніч почала по-справжньому огортати табір — із легким вітром, запахом диму і якимось дивним спокоєм.

Вже збирався піти до свого намету, як раптом почув легенький тріск і шурхіт у кущах — саме там, куди раніше зникла Міла. Я насторожився, не відразу зрозумівши: це просто вітер… чи хтось йде?

Я насторожено вдивлявся в темряву, коли з-за кущів врешті з’явилась Міла. В руках у неї була повна оберемка сухих гілок, а волосся трохи заплуталось у вітті.

— Ти мене налякала, — видихнув я, розслабляючись.

— Побачила трохи сухостою неподалік і подумала, що можна підкинути вогню, щоб довше посидіти. Ніч така класна — шкода одразу розходитися по наметах.

Вона обережно кинула кілька гілочок у вогонь, і за хвилину полум’я знову весело затанцювало, кидаючи теплі відблиски на її щоки.

— Мені здається, ти просто не хочеш іти спати, — підколов я її.

— Можливо, — знизила вона плечима. — Або мені просто приємно бути тут. Без метушні, голосів… тільки вогонь, ніч і… ти.

Міла сіла поруч. Не надто близько, але й не далеко. І в цій простій миті було щось більше, ніж просто розмова біля багаття.

Ми сиділи мовчки, дивлячись, як вогонь тріщав, а над головою простягалось чорне небо, всипане зорями. Тиша була не ніяковою, а спокійною. З тієї, що не потребувала слів.

Вона нахилилася трохи вперед, взяла ще кілька гілок й неквапливо підкинула їх до вогню.