ᕙ Розділ 12 ᕗ

Міла

Підійшовши до жовтого катамарану, я не стала чекати, поки Лукас роздуплиться і проявить своє джентельменство — все цим чоловікам потрібно говорити. Тож просто скинула рюкзак на сидіння і першою стрибнула всередину.

— Ну що, капітан на борту, — кинула я, озираючись на Лукаса, який неквапом підійшов і мовчки подав мені жилет.

— Ого, швидка ти, — мовив, ступаючи на катамаран. — Завжди все сама вирішуєш?

Усміхнулась куточком губ:

— Ага. Бо якщо чекати, поки хтось інший щось зробить — можна й мохом зарости.

— Ммм, — тихо промовив Лукас, але в очах з’явилась легка усмішка.

Ми вмостилися й почали потроху віддалятися від берега. Лукас, як справжній поціновувач свободи, свій жилет так і не одягнув — кинув поруч і зробив вигляд, що так і треба. А от я — вдягнула. Бо знаю себе: ще трохи побалакаю, дістану його своїм язиком — і він мене, жартома чи ні, скине.

— Ну що ж, — мовила після короткої паузи, — перший спільний виїзд наших… сусідських відносин.

— Якщо не потонемо — буде що згадати, — відповів Лукас спокійно, навіть не озираючись.

— Ого, ти навіть жартуєш, — підмітила я, здивовано вигнувши брови. — Залишу цей момент у своїй пам’яті.

Лукас кивнув і покрутив педалі, а я разом з ним, та спостерігала, як вода тихо розступалася по обидва боки катамарана. Повітря наповнювало легке відчуття свободи, а сонце лагідно гріло плечі.

— Знаєш, — трохи нахилилася вперед і усміхнулася, — це навіть не так погано, як я думала. Можливо, з тебе вийде непоганий напарник. Хоча, звісно, якщо не викинеш мене за борт через мою балаканину.

Він поглянув на озеро і, не відводячи очей, спокійно відповів:

— Я не такий, як ти думаєш.

У цей момент до нас долинув гомін з іншого катамарана: Лія і Фін уже весело жартували, сміялися. Їхні голоси лунали дзвінко і безтурботно, додавали настрою всьому навколо.

— Ось це команда! — вигукнула я, повертаючись до Лукаса. — Мабуть, їм і правда веселіше разом.

Мій напарник лише кинув на них погляд і злегка посміхнувся, але нічого не сказав. Його стриманість була наче контрастом до їхнього гомону.

— Можливо, — тихо відповів він, — але тиша теж буває своєрідною радістю.

Я глянула на Лукаса, що мовчав і дивився на горизонт озера та відповіла:

— Не люблю тишу. Вона або напружена, або нудна. А я ні те, ні інше не витримую.

Він краєм ока глянув на мене:

— Тоді тобі зі мною буде складно, — мовив напарник спокійно, майже беземоційно, але я вловила в його голосі легкий відтінок жарту.

— Уже складно, — хмикнула я, закидаючи голову назад і дивлячись у небо. — Але цікаво. А це головне.

Лукас не відповів, просто продовжив крутити педалі, а я перевела погляд на воду. Озеро блищало, і навіть я — вічна балакунка — на кілька хвилин замовкла. Втім, лише на кілька хвилин — бо мовчання ніколи не було моєю сильною стороною.

— От скажи чесно, — знову повернулася я до Лукаса, — ти завжди такий мовчазний, чи це я тебе в ступор ввела?

Він трохи зменшив темп і глянув на мене, прокручуючи педалі:

— Я просто думаю, перш ніж говорити.

— Тоді я точно не в твоїй лізі, — засміялась я. — Бо я спочатку говорю, а потім думаю.

— Це помітно, — відповів напарник із ледь помітною посмішкою, але тоном, у якому не було осуду. Навпаки — щось тепле й несподівано м’яке.

Ми пливли далі, і в якийсь момент наш катамаран вирівнявся з блакитним, на якому Фін голосно щось розповідав Лії, жартував і навіть співав.

— Ух, здається, комусь там видали мікрофон без кнопки «вимкнути»!  — жартома вигукнула я, киваючи в бік Фіна.

Лія обернулась, засміялась і махнула нам рукою:

— Ну, що зробиш, коли натхнення раптово накриває?! — вигукнула вона з усмішкою. — Приєднуйтесь, не соромтеся!

Фін підморгнув і заспівав ще голосніше, наче хотів змагатися з пташиним співом навколо.

Лукас скосив очі на бурхливу сцену поруч, але тільки хитнув головою:

— Ні, дякую. Мене натхнення обминає десятою дорогою.

— Та ну, — не відступала я. — Навіть у найсухішому кактусі колись цвіте квітка. Може, й у тобі щось заспіває.

— Якщо й заспіває, то хіба що внутрішній голос, який скаже: «Не варто».

Я розсміялась. Цей його спокій і філософський тон починав мені подобатися. Він не намагався бути кимось, ким не був, і водночас не здавався байдужим. Просто — Лукас.

А я — як завжди, буря в стакані, готова вихлюпнутись будь-якої миті.

— Добре, мовчазний мій напарнику, — сказала я, — поки ти налаштовуєш свій внутрішній голос, я, мабуть, зроблю селфі. Бо хто повірить, що я провела день на воді з людиною, яка не сказала більше десяти слів?

Він усміхнувся — по-справжньому, хоч і ледь помітно:

— Зроби. Але якщо я на фото буду виглядати як серійний вбивця, — не виставляй.