ᕙ Розділ 11 ᕗ

Лукас

Всю дорогу ця невгамовна сусідка щебетала без зупину. Голова розболілась уже на третій хвилині. От халепа, даремно я погодився їхати — хоч і недалеко, але цього вистачило, щоб пошкодувати.

Міла щось розповідала — про меншого брата, як він часто вимагав уваги, малював у її зошитах, як смішно ображався, коли вона не відповідала одразу.

Я спершу просто кивав — машинально, майже не слухаючи. Слова зливалися в шум, мов радіо на задньому фоні. Хотів уже сказати, щоб трохи помовчала.

Але язик не повернувся.

Бо ця її балаканина… Вона вже не дратувала. Може, просто звик. А може — в її голосі було щось заспокійливе, несподівано легке. І я зловив себе на думці, що дослухаюсь. Не до історії навіть, а до неї — до інтонацій, до пауз, до смішного хрипу на кінці деяких слів.

І, зрештою, з нею було тихіше. Бо в тиші я чув власні думки. А з ними — гірше.

Я старався все ж зробити вигляд, що зацікавлений у дорозі, — повернути собі звичну байдужість до жінок. Але все ж краєм ока дивився, як вона поправляла пасмо волосся, нахилялася до вікна, щоби краще роздивитися вулицю. Навіщо я це робив? Мені повинно було бути байдуже. Тож я, як завжди, намагався не надто занурюватися в те, що не мало значення. Люди приходять, йдуть, а я — залишався при своїх думках. Це нормально. Звідки в мене може бути бажання змінювати цей звичний порядок?  Міла, з її усмішкою, з нестримною енергією — це просто ще одна незручна для мене ситуація, яку я, на щастя, скоро забуду.

Фін щось коментував про об’їзну, Лія з ним жваво погоджувалась, час від часу змінюючи музику. З динаміків лунали то німецькі гурти, то старі французькі балади, які, здавалось, знала тільки вона.

Я ж дивився у вікно. Пейзажі — знайомі до болю. Зелені пагорби, а на узбіччі видно дикі квіти. Дорога звивиста, з легким ухилом. Їдеш — і чутно, як під колесами тихо шурхотів гравій. Обабіч — дерев’яні будиночки, старі, але доглянуті. Десь на вікнах — герань у горщиках. Дорога петляла тісно між подвір’ями. Не раз тут проїжджав — і все ж, кожен раз наче вперше.

Міла затихла. Може, втомилася говорити. Або ж побачила, що я її не слухав, — і замовкла. Але коли повернувся, щоб крадькома глянути на неї — вона дивилася у вікно, тримаючи в руках пляшечку води, і усміхалась. Просто так. Без причини.

— Ти завжди такий похмурий? — раптом запитала, не відводячи погляду від краєвиду.

— Це моя звична форма, — відповів я, кинувши на неї короткий погляд. — Веселий я якось не прижився.

— Ага. Значить, будемо тебе трохи виводити з неї. Бо як можна бути похмурим біля озера?

Знову глянув на Мілу, але не відвів погляд — в голові кружляли думки.

Вона не розуміла. Та й звідки їй? У неї все — легко: говорила, сміялася тягнулася до людей, ніби світ — це місце, де всі чекали тебе з обіймами. А я… вже бачив, як це все закінчувалося. Люди не лишаються. Вони йдуть, як тільки знаходять щось нове, свіже, зручніше. Кращого за тебе.

Я не проти тепла. Чесно. Якби було можна — знайшов би одну й лишився з нею до кінця. Але так не буває! Ти відкриваєшся — і в якийсь момент тебе залишають.

Тому  бурчав, дистанціювався, мовчав. Але краще вже так, ніж знову ловити тишу після чиїхось обіцянок.

— Хочеш води? — запитала сусідка, вирвавши мене з роздумів.

Я кивнув. Вона простягла пляшку — пальці ледь торкнулись моїх. Дрібниця, але чомусь саме такі дрібниці починали діяти на нерви, коли довго намагаєшся тримати дистанцію.

— Дякую, — пробурмотів, ковтнувши кілька разів.

Знову тиша. Але вже інша — ніби між нами зависла пауза, яку хтось мав або перервати, або прийняти як є.

— Ми вже майже на місці, — озвався Фін. — За кілька хвилин буде з’їзд.

Лія поглянула через плече.

— Можемо зупинитись на оглядовому майданчику. Там гарний краєвид.

Фін мовчки погодився. Знав з Лією краще не сперечатися — це просто марна трата часу і нервів.

Машина звернула з головної траси. Дорога почала підніматися — повільно, петляючи між деревами. За кілька хвилин ми опинилися на майданчику з видом на Тунське озеро. Воно лежало внизу — спокійне, майже нерухоме, як застигле дзеркало. Бірюзова вода відбивала хмари, що повільно пливли по небу, а легкий вітер лише ледь колихав її поверхню. 

Міла вийшла першою. Встала біля дерев’яного паркану, задерла голову до неба й глибоко вдихнула.

— От бачиш, — звернулася вона до мене, глянувши через плече. — Тут навіть дихати хочеться інакше.

Вийшов слідом. Сонце било в очі, вітер трошки чіпляв волосся. Пахло хвоєю, пилом.

Я просто стояв поруч. І, на диво, не хотілося йти геть.

Ми стояли ще з хвилину. Фін фотографував Лію на телефон. Міла мовчала. Просто дивилась униз, на ту гладеньку водну поверхню, яка блищала під сонцем. Потім різко обернулась до мене:

— Пішли. Я хочу занурити ноги.

— Серйозно? Ми ж ще не доїхали до пляжу.

— Але ми вже біля озера, — усміхнулась вона. — А це значить — можна.

Не чекаючи відповіді, сусідка взяла мене за руку. Я здригнувся. Не від різкості — від несподіваного тепла. Подивився на наші пальці. Її рука була маленька, тепла. Надто довірлива, як на мене.