ᕙ Розділ 10 ᕗ

Міла

Лія дивилася на мене з Лукасом так, ніби вже бачила нас учасниками якоїсь шаленої витівки. Цей погляд я знала надто добре — щось явно назрівало в її русявій голівці.

— А давайте всі разом виберемось за місто? — кинула вона, як між іншим, хоча в її голосі вже дзвеніло передчуття пригод. — Наприклад, у Тун. Там красиво, спокійно, озеро, катамарани… А завтра вихідні — можна відпочити.

Я відчула, як Лукас напружився поруч. Але для мене ця пригода була, як ковток свіжого повітря.

— Ооо, Тун! Я всіма руками й ногами за! Це ж кайф — вибратись на природу всією компанією, покататися на катамаранах, побалакати без поспіху, розпалити вогнище, полежати на пляжі в купальнику, підставити лице сонцю... краса ж! — защебетала я весело, майже стрибаючи від самої думки.

Але, здається, тільки одному Лукасу вся ця затія була як кістка в горлі. Ну, звісно. Хто б сумнівався — не фанат він ось таких «спонтанних веселощів».

— Лукас, ти ж не проти? — солоденько так, невинно, запитала подруга.

— Ну от, знову якась авантюра, — пробурмотів Лукас. — Не можемо просто... не знаю, залишитись у місті, подивитися фільм, нормально поїсти?

Я закотила очі.

— Лукасе, ти поводишся, як вісімдесятилітній дідусь, у якого і ноги болять, спина, і на душі тяжко, — зітхнула я з театральною драмою в голосі.

— А ти як підліток, яка не може без пригод, — буркнув у відповідь він.

— Принаймні я не нудна, — я хитро усміхнулася. — А ти взагалі хоч щось робиш для задоволення?

— Сплю, — сухо відповів Лукас.

— І це все? Спати — твоя єдина розвага? — підняла брови від подиву.

— Після того, як зустрів тебе — так, тепер це моя мрія, — кинув він з легкою іронією.

— О, то я тобі вже ввижаюсь у снах? — підморгнула я.

— Скоріше, як нічний кошмар, — сказав, але губи його смикнулися в посмішці.

Я відкрила рота, вже маючи відповідь, коли наш словесний пінг-понг зненацька обірвався.

— Досить уже, — втрутився Фін, дивлячись на нас серйозним виразом обличчя. — Ви їдете з нами чи будете ще пів години з’ясовувати, хто з вас дотепніший?

Ми з Лукасем коротко перезирнулися. І вперше — без слів — домовились.

— Ми їдемо, — першою озвалася я, зітхнувши, ніби погоджувалась на щось дуже серйозне. — Але якщо дорогою буде нудно, я офіційно беру на себе право порушувати тишу.

— Ти й так це робиш, без будь-яких прав, — буркнув Лукас, піднімаючись.

— О, ти ще не знаєш, на що я здатна, — відповіла я, хитро посміхаючись, і підійшла до дверей, розтираючи руки, наче готувалась до чогось великого.

І швидко зникла за дверима та почала приводити себе до ладу: зробила водні процедури, змахнула гребінцем по волоссю, розчісала його, намагаючись хоч трохи навести порядок. Одягнула свою улюблену сукню синього кольору — вона була трохи велика, бо останнім часом я таки добряче схудла, але все одно дарувала відчуття легкості. І, звісно, почала збирати рюкзак, складаючи туди одяг та речі, які можуть стати у нагоді. Кинула погляд на годинник, а потім на двері. Зібрала все необхідне й вийшла з кімнати, рюкзак уже на плечах.

Тим часом, коли я вже була готова, не втрималась і постукала в двері Лукаса. Протиснулася в щілину й заглянула всередину.

— Гей, архітекторе, — почала я, піднімаючи брову. — Час вийти зі свого кабінету. Світ ще існує, і ти їдеш з нами, адже я не хочу бути третьою зайвою в компанії Фіна і Лії.

Сусід, піднявши очі від своїх розкиданих нотаток, важко зітхнув. Його погляд був сповнений того ж скепсису, до якого я вже встигла звикнути, але чимось здалося, що він і не проти.

— Я не зовсім впевнений, що мені потрібно бути частиною вашої… компанії, — він нахилився до столу, наче в черговий раз намагаючись ухилитись від реальності.

Мені здавалося, що за всією його колючістю стояла людина, яка просто звикла до самотності. І чомусь мені не було байдуже. Лише відчуття, що він ховав щось важливе — і я хотіла дізнатися, що саме.

— А я думаю, тобі варто відпочити, — відповіла я, зробивши крок уперед і сперлася плечем на одвірок. — А там, гляди, ще й нові ідеї для твоїх геніальних проєктів народяться.

Лукас хитнув головою, не підводячи погляду, але я бачила, як його пальці трохи нервово ковзнули по краю паперу.

— Склади мені компанію, Лукасе, — додала я м’якше. — Це шанс. Можливість дізнатися більше одне про одного... або хоча б не сидіти весь день у тіні креслень.

— А якщо я не хочу, щоб хтось дізнавався про мене більше? — він нарешті підвів очі. Голос залишався стриманим, але в ньому з’явився новий відтінок — не захисту, а швидше обережності.

Я усміхнулася ледь помітно, без насмішки.

— То не дізнаюся. Хіба я схожа на ту, що силоміць лізе в чиюсь душу?

Сусід підняв брову.

— А хіба ні?

— Ну добре, — зітхнула я з удаваним жалем. — Можливо, трохи. Але тільки до людей, які самі зацікавлюють.