ᕙ Розділ 9 ᕗ

Лукас

Міла пішла відкривати двері. І вже за хвилину на кухні з’явилася Лія, весело усміхаючись, а позаду неї — Фін, трохи обгорілий на носі й з плямистим рюкзаком на плечі.

— Доброго ранку, братику! Як ти тут? — сестра буквально влетіла на кухню й одразу кинулась мене обіймати.

У неї це, як традиція: неважливо, скільки часу минуло — день чи година — без обіймів вона не витримувала. В її світі це було щось на кшталт ритуалу, без якого день просто не починався.

— Доброго ранку, поки тримаюся, — відповів, ледь посміхнувшись і притис її у відповідь.

Фін потиснув мені руку та привітався, а я краєм ока стежив за Мілою, яка вже встигла знайти шпажки та закріпити ними волосся в недбалий пучок. А потім відкрила одну шафку, потім іншу — легко, впевнено, так, ніби це її кухня. Знайшла борошно, дістала яйця з холодильника, наче готувала тут щосуботи. Ні запитань, ні пауз. Просто дія.

І ось це мене дратувало найбільше.

Її надмірна легкість, ця невимушеність — ніби ця дівчина могла влізти у будь-який простір і одразу почуватися, як удома. Менше дня — і вже поводиться так, ніби ми друзі з дитинства.

Міла говорила багато, усміхалася ще більше, ставила купу запитань, і сміялася з кожної дрібниці, навіть з моїх буркотливих відповідей. Мені важко було зрозуміти, чи вона справді така — легка, мов кульбаба на вітрі, — чи просто вдавала.

— Ого, а що це у вас тут за кулінарне дійство? — озвалася Лія, підходячи ближче й спостерігаючи, як Міла вже тягнулася до фартуха.

— Хотіла спекти печиво. Моє закінчилось, а Лукас, — сусідка кинула на мене погляд з усмішкою, — добровільно зголосився допомогти.

Я хмикнув, намагаючись приховати посмішку. «Добровільно» — це сильно сказано. Насправді, я просто злякався, що вона залишиться на кухні сама. Міла могла б там щось зруйнувати. Не зі зла, звісно — просто з її вродженою енергією та любов’ю до хаосу. А я не міг дозволити перетворити свою кухню на зону бойових дій. Це було моє місце спокою, а не полігон для кулінарних експериментів з невідомим фіналом.

— Чудова ідея! — з ентузіазмом вигукнула Лія. — Тоді ми з Фіном підемо пакувати мої речі, а ви тут чаклуйте. Тільки збережіть нам кілька штук — не всі ж вам.

— Хм, не обіцяю, — кинула Міла через плече з тією ж грайливою інтонацією, у якій вже читався виклик.

Коли за ними зачинились двері, тиша заповнила кухню — справжня, затишна, така, яку я люблю. Годинник цокав рівномірно, мов відмірював спокій, а шурхіт борошна нагадував мені про щось буденне й надійне. Я сів на край стільця, з полегшенням видихнув і вже було подумав, що хоч кілька хвилин зможу побути наодинці зі своїми думками. Але Міла, звісно, не залишила простір мовчанню.

Вона підспівувала собі під ніс — якусь веселу пісеньку, абсолютно безтурботно. І робила це з такою впевненістю, наче кухня — її територія. Хоча, об’єктивно, була тут лише гість. Мене це трохи дратувало. Не тому що вона щось робила не так, причина була в тому, що її  було надто багато. У кожному русі, у кожному звуці.

— Чому ти мовчиш? Знову хочеш виконувати моє бажання? — її голос вирвав мене з роздумів. І не встиг я відповісти, як вона обмастила мій ніс борошном.

Я скривився. Терпіти не міг, коли мене чіпали без попередження. Витер рукою — Міла усміхнулась і зробила це знову. Просто так. Ніби ми давні друзі. Ніби я дозволив.

Втім змусив себе не реагувати різко, хоча всередині все стиснулося. Не люблю хаосу, а тим більше, коли щось йшло не за планом.

— Якщо це буде таке ж, як попереднє, то точно не хочу, — буркнув я, витираючи обличчя ще раз.

Міла, не зважаючи на мої намагання відновити чистоту, знову усміхнулась.

— То може допоможеш? — Міла кинула погляд через плече. Її голос був легкий, ніби вона знала, що я все одно піддамся. — Розбий яйце, розтопи сто грамів масла, додай цукру стільки ж. І перемішай.

— Без проблем, — спокійно відповів я.

Взяв маленький сотейник кинув у нього шматок масла й поставив його на плиту. Поки воно плавилось, взяв яйце, легко вдарив об край тарілки й розбив. Жовток з білком акуратно впали всередину — без шкаралупи, без зайвих рухів. Додав цукор, перемішав усе ложкою. Масло якраз розтопилось — вилив і його. Суміш вийшла однорідна, ніжно-жовта з легким карамельним відтінком, а пахла чимось затишним.

— Ну все, тепер найцікавіше. Замішуємо тісто руками, — оголосила Міла з вогником в очах.

Я скосив на неї погляд.

— Руками? — здивовано підняв брови. — А як же кухонні технології?

— Усе це забере душу з тіста, — серйозно відповіла вона. Занадто серйозно, як на людину, яка обмастила мені ніс п’ять хвилин тому. — До того ж, це терапевтично. І трохи брудно. Тобі сподобається.

— Якщо буде брудно — тоді без фартуха ніяк, — пробурмотів я, вже закочував рукави, хоча добре знав, що фартух мене навряд чи врятує.

Міла мовчки подала мені фартух, і я побачив той знайомий блиск в її очах — ніби щось задумала. Вона швидко з’єднала наші суміші, ретельно перемішала ложкою і простягнула мені миску.

— Тримай своє поле бою, сушефе, — урочисто промовила сусідка.