ᕙ Розділ 8 ᕗ

Міла

Після того, як ми нарешті домовилися про нашу «угоду з правилами», Лукас мовчки піднявся з-за столу, швидко помив чашку і, не сказавши ані слова, попрямував до вікна. Я теж, не поспішаючи, встала, взяла свою чашку. Хоч я й обожнювала легкий хаос, але брудний посуд — це вже перебір. Мікроби — не мої друзі. Звикла прибирати його одразу. Сусід  стояв біля вікна, втупившись у панораму міста з якимось невловимим виразом. Стояв мовчки, зосереджено.

Цікаво, про що він думав у той момент? Про справи? Щось особисте? Чи, може… про мене?

Ха-ха, ну гаразд, я не настільки самозакохана, щоб так наївно сподіватися. Хоча, з іншого боку… Може, і думав, але якось так:

«Як мені тепер жити з цією ходячою халепою, яка увірвалася в мій спокій?» — Або ж… «Ця халепа — саме те, чого мені так бракувало всі ці роки». От би знати напевно.

Кинула на Лукаса останній погляд, та, не витримавши мовчанки, пішла до себе в кімнату. Потрібно було нарешті взяти себе в руки: вмитися, переодягтися, навести лад із зачіскою — і, звісно ж, спекти печиво. Бо воно, до речі, вже закінчилося. Але не встигла я й кроку ступити, як згадала: мій рюкзак досі лежав на дивані у вітальні, а валіза самотньо стояла біля вхідних дверей. Ну звісно, містер буркотун вчора навіть не спромігся запропонувати занести її в кімнату. Джентльмен, нічого не скажеш.

Лукас досі стояв біля вікна, руки схрещені на грудях, погляд — десь далеко за горизонтом. Ніби намагався там щось розгледіти або, може, втекти думками.

— Що там таке цікаве? — озвалася я, підходячи ближче. — Може, й мені варто глянути, якщо вже ти не відводиш очей?

Він нарешті глянув на мене і спокійно, навіть трохи задумливо відповів:

— Нічого надзвичайного, просто місто.

Я підняла брову, усміхнулася краєчком губ.

— Добре. Але раз ти вже тут стоїш і так глибоко осмислюєш Берн — може, зробиш щось корисне? Допоможеш занести мою валізу в кімнату? Просто я ж леді. А леді не носять важке.

Сусід мовчки пішов до валізи, навіть не глянувши на мене. І жодного слова.  Але якщо він так і продовжить грати в мовчанку, йому доведеться виконати моє бажання. І воно йому не дуже сподобається.

Без жодного слова Лукас заніс мою валізу до кімнати, поставив її біля ліжка, і вже зібрався йти, коли я раптом встала перед ним, перегородивши шлях.

— До речі, ти ж винен мені одне бажання. Пам’ятаєш? Я казала: ніяких мовчанок. А ти мовчиш.

— Я не мовчав, просто я не такий балакучий, як ти, щоб говорити без зупинки.

Я стояла перед ним, не зрушуючи з місця, наче захищала свою територію. Лукас підняв брови, трохи знизав плечима і спробував мене обійти, але я не відступала.

— Ну, добре, — сказав, ніби здаючись, — яке твоє бажання? Що хочеш?

— Поцілуй мене, — я вимовила це тихо, але рішуче.

— Що? — він навіть не зразу зрозумів, запитавши з недовірою.

— Поцілуй! — повторила я, трохи піднявши голову, не відводячи погляду від його зелених очей.

— Ти присвоєму розумі? — сусід на мить замовк, втягуючи повітря, немов не вірив, що я справді таке казала.

Я ледь помітно усміхнулася, адже бачила, як його впевненість почала хитатися. Ситуація зовсім змінилася, і Лукас, здавалося, вперше відчув себе на тонкому льоді.

— Здається, у тебе серйозні проблеми з розумінням простих речей, — випрямилася, ще більше наближаючись до нього, — Тому давай зробимо це. Просто поцілуй.

Він зробив крок назад, на мить застигнувши, а потім, наче сподіваючись на якийсь зрозумілий відгук, запитав:

— І що це змінить? Що це тобі дасть, Міло? Думаєш, якщо я поцілую тебе, це якось змінить наші стосунки? Ми все одно залишимося просто сусідами, і так буде завжди. Я не шукаю стосунків.

— Може, нічого і не зміниться, але це моє бажання, — відповіла я, впевнено дивлячись йому в очі. — Тож просто... поцілуй, і все. Від цього ніхто не помре.

Сусід знову замовк, ніби вагаючись, чи варто все це продовжувати. Але, зрештою, Лукас коротко зітхнув і, не кажучи більше ні слова, наблизився до мене.

— Гаразд, бажання так бажання, — буркнув він, і його губи торкнулися моїх на кілька секунд, а потім Лукас різко відступив, наче боявся, що це може мати якісь наслідки.

Втім я не могла стримати усмішку. Погляд залишався серйозним, але всередині все вібрувало від незрозумілого збудження.

— А тепер дозволиш пройти? — запитав він, знову намагаючись звільнити собі шлях.

Я не відступила і не зрушила з місця.

— Ні, — відповіла, майже знущаючись. — Я не зараховую виконане бажання. І взагалі, хто так цілується? Це ж навіть не поцілунок, а якась пародія. Лукасе, ти що, цілуватися не вмієш?

— Перестань, Міло! — вигукнув він, і я відчула, як його слова, наче холодний вітер, пронизали мене. Лукас зробив кілька кроків назад, ніби намагався втекти від ситуації. — Ти не розумієш... Я не хочу цього!

Відступила вбік дивлячись на двері, за якими сховався сусід, як у свою мушлю, і не могла зрозуміти: це була втеча від мене? Від ситуації? Чи від себе самого? Страх, відраза — чи, можливо, щось значно складніше, що він не в змозі був пояснити навіть собі?