ᕙ Розділ 7 ᕗ

Лукас

Чай давно охолов, але я досі тримав чашку в руках. Просто сидів, не рухаючись. Слова Міли звучали в голові не як докір — як ехо. Тихе, вперте, незвичне. Може, вона й права. Я не жив — я функціонував. Наче годинниковий механізм: точний, мовчазний, без збоїв. Так легше. Самому — ще краще. Бо навіщо всі ці стосунки, якщо в них не було щирого відданого кохання, взаємності, елементарного розуміння? Якщо замість тепла — стіна.

Колись я любив. До безтями. Хотів зробити Еліс своєю дружиною, мріяв про спільний дім, про сім’ю. Вона теж говорила, що хоче того самого. Але я того не бачив. У неї завжди була робота. Еліс в ній жила. І там, у своєму світі, перестала помічати мене. Мовчала. Втрачала інтерес. Я намагався робити романтичні вечері, кудись ходити разом, їздити, говорити, рятувати нас, а вона наче не чула, їй не було цікаво. Постійно обіцяла, обіймала, говорила, що кохала. Ми жили разом, але були далекими, як чужі. Вона весь час за ноутбуком, на вулицю — майже не виходила. Діалогів між нами не було. Близькості — теж.

Потім у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Через стрес, виснаження, через її байдужість — важко сказати. Але факт залишився фактом: тепер я не можу мати дітей. А Еліс… Вона щаслива. Мама двох. Усміхнена на фото. Трохи інша — жива, справжня. І здається, що їй вдалося те, чого так хотіли колись ми обоє. Але вже не разом.

І я не злюся. Мені просто болить. Можливо, саме через це я став таким, яким був зараз — тихим, замкнутим, одержимим порядком. Хапався за тишу, бо тільки вона не зраджувала. У ній не було брехні, порожніх обіцянок, натяків. Лише спокій. І порожнеча, до якої так звик.

Тепер я не прагнув стосунків. Мені простіше було самому. Бо щире кохання — це не завжди про щастя. Воно може дати багато, але й забрати не менше. І коли болить по-справжньому. Після такого вже не хочеться ризикувати знову.

А ось Міла… Щось в ній не давало мені спокою. Я знав її всього лише один вечір, але вже мав певні здогадки. Вона здавалася людиною, яка до болю боялася зникнути. Бути непоміченою. Можливо, тому така балакуча, енергійна, яскрава — усе це було схоже на її спосіб кричати світові: «Я є. Подивись на мене. Не забувай».

Дівчині бракувало не просто чоловічої уваги. Їй бракувало людського тепла. Простого відчуття, що хтось поруч не заради вигоди чи випадковості, а по-справжньому.

А якщо все не так? Можливо, я помиляюся і в її словах був інший сенс?

І все ж — чому дозволив цій дівчині залишитися? Ми з різних світів. У неї очі, що бачили красу в хаосі, Міла сміялася над дрібницями, мріяла про будинок із садом яблунь, малювала свій всесвіт, який, здавалося, жив власним життям. А я — людина правил, тиші, стабільності.

Можливо, саме тому. Бо десь глибоко всередині я втомився від порожнечі, яку сам собі вибудував.

Я підвівся, залишивши недопитий чай. Чомусь захотілося ще раз подивитись на її малюнок. Навіщо — сам не знаю. Це не схоже на мене. Але пішов, знайшов аркуш, взяв його до рук.

Лінії — криві, вільні. Наче намальовані не рукою, а емоціями. У них не було симетрії, логіки чи порядку. Вони не підлаштовувалися — жили, як хотіли. Як і вона.

А сердечка… Кумедні, незграбні. І водночас у них було щось живе. Тепле. Безпосереднє.

От халепа, усміхнувся.

Але усмішка згасла майже одразу. Бо разом із нею прийшло відчуття тривожного знайомства. Наче Міла вже вписалась у цей простір. У мої думки. Тишу. І це лякало.

Я знав, що треба зупинити це на самому початку. Встановити межі, перш ніж її хаос повністю проросте в мій порядок. Інакше буде пізно.

***

Всю ніч я не міг заснути. Перевертався з боку на бік, але так і не знайшов зручного положення. Мої думки безперервно поверталися до того вечора з Мілою. Її слова, погляди — усе це крутилося в голові, наче відлуння, яке не відпускало. Вранці, коли встав, зробив не одну чашку кави, як завжди, а дві. І, взявши одну з них, пішов до кімнати дівчини.

Сусідка відчинила двері швидко — ще в халаті Лії, з неохайним волоссям, очі сонні, але від цього ще більш виразні. Виглядала вона такою милою і беззахисною.

— Доброго ранку, щось трапилось? — позіхнула Міла, притулившись до одвірка. Сонні карі очі дивились уважно, хоч і трохи здивовано. Видно було, що тільки прокинулась, але вже намагалася зрозуміти, чому я тут стояв на порозі з кавою.

— Доброго ранку, — сказав я, простягнувши їй чашку.

— Є кілька речей, які треба обговорити. Я подумав, що нам не завадить встановити кілька простих правил. Для зручності. І, скажімо так... взаємного комфорту.

Міла підняла брови, явно зацікавлена.

— Правила? — перепитала вона, вдихнувши аромат кави. — Це звучить дуже серйозно для сьомої ранку.

— Просто я хочу розставити межі між нами, — відповів я, намагаючись не виглядати надто суворим. — Не хочу, щоб у нас виникали непорозуміння через дрібниці, але все ж важливо, щоб ми мали якісь орієнтири.

— Ммм, межі, — протягнула сусідка, зробивши ковток кави. — Звучить так, ніби я вже встигла щось порушити.

— Не зовсім. Просто… хочу уникнути хаосу.

Міла примружилась, усміхаючись куточком губ:

— Ти боїшся хаосу чи мене?