ᕙ Розділ 6 ᕗ

Міла

Я присіла на край стільця, притримуючи чашку, щоб не розхлюпати чай. Його слова ще відлунювали в голові — «хоч якась користь з тебе буде». Не те щоб вони мене образили, але… щось у тій фразі було знайомо до болю. Здається, я таке вже чула — від колишнього. А от інтонація — нова. Не зневага, радше втома.

Лукас нарешті з’явився на кухні. Без поспіху, але з тим самим стриманим виразом обличчя, який, здавалося, ніколи не змінювався. Погляд ковзнув по столу, по мені — мовчазна оцінка ситуації.

— Дякую, за чай, і вибач, що був трохи різким, — мовив він, сідаючи за стіл навпроти.

— Все добре. Ти просто втомлений. Не хвилюйся, я не заважатиму, — відповіла я з усмішкою і, взявши чашку, додала: — Піду чай доп’ю у себе в кімнаті.

Лукас не зупиняв мене, й це чомусь роздратувало. Не тому, що я хотіла, щоб просив залишитись. Просто… хотілося бодай якоїсь емоції у відповідь. Невеликої. Людської.

Ну от як? Як можна бути таким… закритим? Наче в нього в середині сейф, і код від нього — тільки для обраних. І явно не для мене.

Обернулась до нього — Лукас сидів так само рівно, дивився в чашку. Мовчав. Звісно. А я не могла ось так просто піти мовчки.

— Знаєш, — видихнула, зупинившись на порозі кухні. — Мені здається, що ти не живеш, а просто функціонуєш. Як калькулятор. Зручний, точний… холодний.

Він підняв на мене очі. Не з подивом — скоріше, з тією ж стриманістю, яку я вже починала ненавидіти.

— Це не образа, якщо що, — швидко додала. — Просто… спостереження.

— А ти завжди говориш те, що думаєш? — спокійно спитав.

— Переважно. Бо якщо не говорити — з’їдаєш усе всередині. А потім починаєш іржавіти, як стара пральна машина. Не раджу.

Лукас злегка кивнув, і я майже пішла. Але зупинилася ще раз — ніби щось тримало.

— Ти мені подобаєшся, Лукасе, — сказала просто, дивлячись йому просто в очі. — Хоч ти й дієш мені на нерви. Особливо своєю… закритістю. Але подобаєшся. Тому я поки що залишу тебе в спокої. Проте не надовго. Бо хтось має показати тобі, що світ не завжди тримається на рівних лініях.

Розвернулася й вийшла, не чекаючи відповіді. Зачинила за собою двері своєї кімнати тихо, щоб не злякати його тишу. Сіла з чашкою просто на підлогу, сперлася спиною об двері.

Що я, чорт забирай, щойно зробила?

Двічі. Я двічі за вечір сказала людині, що він мені подобається. Просто визнала, що мені не байдуже. А це — страшніше за будь-які сварки чи мовчання. Бо щойно ти відкриваєшся — стаєш вразливою, тебе рано чи пізно використовують. А я вже була там. І мені вистачило.

Але Лукас — інший. Він не кидав слова, як гачки. Не маніпулював, не обіцяв. Сусід мовчав — і цим змушував прислухатись. У нього всередині, напевно, цілий архів відчуттів, просто захований під кодом. Не тому що йому байдуже. А тому що він звик тримати світ на відстані.

Я усміхнулася самій собі.

Ну нічого, містере замкнутість. Я терпляча. І, що важливіше — вперта. Якщо треба буде — чекатиму. Якщо не зрозумієш з першого разу — постукаю вдруге. І втретє.

Але зараз — дам тобі час. Бо сейфи не люблять, коли їх ламають. Їх потрібно відкривати акуратно. Делікатно. З повагою.

Я вміла. Навчилась.

Зробила ковток чаю — він був ледь теплим, але зігрівав по-справжньому. Не тілесно — десь глибше, там, де досі тремтіло від усього сказаного.

Можливо, я і справді сказала забагато. Але як інакше? Мовчати — це не про мене. Якщо відчувала — то мала обов’язково сказати. Бо мовчання не рятувало. Воно тільки будувало стіни, за якими ми губимось одне від одного.

І якщо вже хтось мав почати ламати ті стіни — то чому б не я?

Поставила чашку на підлогу і на хвилину заплющила очі. У коридорі було тихо, наче світ затамував подих. Але всередині в мене — щось вже змінилось. Наче я зробила перший крок на міст, який ще навіть не збудовано.

Відкрила очі й видихнула.

Можливо, я ще й зовсім не знала, хто такий Лукас. Але точно знала — що хотіла дізнатись про нього більше.

Тим часом в голові вже давно лунав внутрішній голос: «Ти все зробила. Досить. Не лізь далі». Але цей голос був таким... розумним. А я — ні. Я завжди була емоційною, імпульсивною. Мені завжди здавалося, що краще сказати зайве, ніж промовчати щось важливе.

Обережно взяла чашку, поставила її на стіл, пройшлась кімнатою туди-сюди — кроки ледь чутні на дерев’яній підлозі. Серце вже не билося так скажено, але в грудях залишалось дивне тремтіння — напівнадія, напівстрах.

Зупинилась біля вікна, розсунула штори. За вікном — вечірнє місто, яке як завжди байдуже до людських історій.

Зітхнула.

Ми такі різні. Я багато розмовляла, бо боялася тиші. А він — мовчав, бо, здавалося, боявся шуму.

Але ж хіба можна постійно жити в тиші? В абсолютній тиші не ростуть квіти. Там усе застигле, ідеальне — і мертве. А мені хотілося життя. Навіть з недосконалостями, з помилками. Хотілося сміятися не вчасно, сперечатися до хрипоти через дурниці, а потім миритись — просто поглядом.