ᕙ Розділ 5 ᕗ

Лукас

Міла світилася нетерпінням, наче маленький вогник, який будь-якої миті міг підпалити мій акуратно розкладений світ.

Я глянув на неї поверх креслень. Халат на її плечах ледь тримався, босі ноги підгорнуті під себе, очі блищали, як у дитини, що щойно побачила щось неймовірне.

— Намалювати? — перепитав, відкинувшись на спинку стільця.

Дівчина завзято закивала головою. Скривився так, ніби мені запропонували працювати у вихідний. Але все ж мовчки простягнув їй аркуш — будь, що буде. Заодно цікаво подивитися, наскільки вона совісна.

— Ні, стривай, — мовила сусідка пошепки, ніби ми були в музеї. — Дай мені краще чистий аркуш. Я ж не варварка, щоб псувати твої святі креслення.

Я ледь стримав усмішку. Совість ще є — може, не все так погано.

Протягнув руку до сусідньої купки паперів, витягнув чистий аркуш і, не поспішаючи, поклав його перед нею.

— Прошу, — мовив, ніби вручав їй дозвіл на стихійне лихо.

Міла схопила папір так, ніби він був ключем до якоїсь неймовірної пригоди, затиснула олівець у пальцях і, не втрачаючи ентузіазму, нахилилася до роботи.

Її язик несвідомо визирав з кутика вуст — виглядала так зосереджено, наче збиралася створити шедевр світового масштабу.

Похитав головою і повернувся до своїх креслень, але тепер тиша знову була іншою.

Не спокійною. А живою.

— І що ж ти там вигадала? — не втримався я через десять хвилин.

— Це… Всесвіт, — сказала вона, коли побачила мій погляд.

Я схилив голову і придивився. Серед круглих фігурок відалено схожих на комети та планети, між зірками, на аркуші з’явилися два серця. Вони були переплетені так, ніби цей всесвіт обертався навколо них, а все, що відбувалося в ньому, існувало лише для того, щоб ці два серця могли знайти одне одного. Лінії були нерівні, місцями вигиналися, створюючи дивні кути, що, мабуть, навіть не повинні були існувати.

Дівчача наївність... Що з неї взяти. Зітхнув. І як тепер з такою халепою жити — загадка. Погляд сам чіплявся за криві лінії, дивні кути, але я змусив себе відвернутися, поки не загруз у тому безглуздому малюнку.

— І як ти назвала свій шедевр? — буркнув я.

Вона усміхнулася:

— Всесвіт на двох.

Подивився на малюнок ще раз, намагаючись зрозуміти, що в ньому такого особливого, що вона бачила там цілий всесвіт. Лінії криві, місцями взагалі схожі на суцільний безлад. Але в цій недосконалості було щось... живе. Наче вона справді вклала туди частинку себе.

— Всесвіт на двох, — повторив я, ніби перевіряючи ці слова на смак.  — Не дуже типова ідея для малюнку.

Міла усміхнулася, її очі світилися, а погляд був таким, що я знову відчув, як внутрішній спокій руйнувався.

— Ти не зрозумів, — сказала вона, наче пояснюючи дитині. — Всесвіт — це не просто планетарна система. Це все. Це ми. Моменти, коли ти відчуваєш, що світ повністю належить тільки тобі й іншій людині. І все, що крутиться навколо цього. Може, це не про малюнок — а про життя.

Я не знав, що відповісти. Вона була такою впертою у своїх переконаннях, що сперечатися з нею було марно. Її очі світилися впевненістю, ніби цей кривобокий малюнок і справді міг стати цілим Всесвітом.

— Я не сказав, що це погано, — мовив після паузи, не хочучи образити тимчасову сусідку. — Це просто… дуже незвично.

— Тому що ти звик до прямолінійних ліній і правильних кутів, а тут немає жодного.  Але іноді потрібно жити без чітких ліній.

Коротко посміхнувся — більше собі, ніж їй — і відкинувся на спинку стільця. Міла тим часом уважно вивчала свій малюнок, наче бачила у ньому більше, ніж я міг уявити.

Спробував повернутися до креслень. Дедлайн тиснув, роботи — по горло, і я не мав часу на дівчачі фантазії про «всесвіт на двох».

Олівець знову ліг в руку, але концентрація не поспішала повертатися.

— Слухай, — обережно сказав, не відриваючи погляду від паперу. — Якщо хочеш малювати, може, я дам тобі старий скетч-бук? Тут краще не розкидати зайвого.

Міла швидко кивнула, ніби чекала на таку пропозицію.

— Буду чемною, обіцяю, — усміхнулася вона.

Я коротко хмикнув і підвівся.

Відкрив ящик столу й дістав старенький блокнот — обкладинка була трохи потріпана, кілька сторінок вирвано, але для таких імпровізацій він підходив ідеально.

— Ось, — сказав я, простягаючи їй.

— Дякую, — її очі загорілися, як у дитини на свято.

Повернувся на місце і нарешті занурився в роботу, дозволяючи фоновому шелесту олівця по паперу розчинитися в тиші.

Присутність цієї дівчини більше не заважала. Вона просто була — як кішка, що знайшла собі куточок біля вікна й тихо дрімала, не лізучи в душу, але створюючи якусь незрозумілу теплоту.

Просто сусідка. Трохи дивна, трохи непередбачувана. Але все ще — просто сусідка.

Я опустив голову над кресленнями, змушуючи себе зосередитися. Лінії, розрахунки, формули — все мало скластися в чітку, правильну схему. Без місця для емоцій чи безглуздих поривів.