ᕙ Розділ 4 ᕗ

Міла

Я помітила його в напівтемряві. Не одразу — спершу було лише відчуття холоду в коридорі, ніби хтось спостерігав.

Розуміла, що виглядала відверто. Але це не була гра — я не намагалася його звабити. Просто була собою. Вперше за довгий час. Хай навіть це тимчасова територія.

Лукас завис у дверях. Лише на секунду, але я цю секунду зчитала чітко, як заголовок у новинах. Погляд швидкий, майже ввічливий, але очі… видали його. Він не просто на мене дивився — новоспечений сусід мене розглядав.

Я могла б прикритися. Зробити вигляд, що зніяковіла. Але, чесно? Це була б брехня. Бо я — не з тих, хто грала в сором’язливість, якщо її не відчувала.

— О, а я думала, ти вже відпочиваєш, — кинула я з усмішкою, наче ми старі знайомі, і Лукас щойно зайшов на чашку чаю, а не випадково заглянув у кімнату до напівоголеної дівчини.

— Збирався, — буркнув він так, ніби нічого особливого не сталося. Та я ж чула в його голосі ту мікро-паузу. Півдотику думки, яку сусід проковтнув.

— Тоді добраніч, — сказала легко. — А я тут ще трохи… Лії відпишу.

— Гаразд, — відповів і розвернувся до виходу. — Добраніч.

Почула, як тихо клацнули двері. Тиша впала в кімнату, ніби важка ковдра. А я не люблю тишу. Ніколи не любила. Вона змушувала чути те, що краще б залишити десь осторонь: свої думки, биття серця, дивні емоції, невпевненість.

А я завжди намагалася йти по життю легко — не зациклюватися на тому, що вже сталося, а дивитися тільки вперед, у своє майбутнє.

Втім, ще якийсь час сиділа в темряві, відчуваючи, як думки повзли у голову, хоч я й намагалася їх відігнати. Ні, ну справді. Чого мені думати про Лукаса? Що тут особливого? Ну, зайшов випадково. Побачив. Пішов. Тому наступного разу — просто закрию двері і все.

Я посунулася на ліжку, глянувши на телефон від Лії досі нічого. Зітхнула. Тиша тиснула на вуха, а думки починали кружляти, мов настирливі мухи. І раптом мені спала на думку одна... ну, не те щоб дуже розумна, але доволі цікава ідея: а чому б просто зараз не зазирнути до Лукаса? Не знала чому, але відчуття було, що він ще не спав.

Тому підвелася і не надто довго думаючи, накинула Ліїн халат. Бо як почну щось своє шукати в темряві — це буде операція «Прокинь увесь будинок». А так — швидко й тихо. І, зрештою, я ж просто сусідка, яка вирішила перевірити, як там живе її педантичний хазяїн. Нічого особистого.

Босоніж вийшла у коридор, крокуючи на пальчиках. Світло з-під його дверей усе ще пробивалося тонкою смужкою.

Я усміхнулася. Ну що, Міло, вперед?

Сміливо постукала, ледве торкнувшись дверей. Так, ніби ще залишала собі шанс утекти назад у кімнату, якщо що.

— Так? — почувся приглушений голос Лукаса.

Без жодних вагань я прочинила двері й обережно зазирнула всередину. Кімната вразила по-своєму: у ній панувала ідеальна впорядкованість. Жодного натяку на безлад — навіть книги на полицях були розставлені за кольорами, які плавно перетікали один в одного, створюючи відчуття гармонії. Зробила крок уперед, мимоволі приглушуючи кроки. Тут усе ніби дихало спокоєм: світлі стіни, мінімум деталей, і жодної зайвої речі.   Здавалось, що цей простір сам диктував правило — не порушувати тишу.

Лукас сидів за великим столом, схилившись над великими білими аркушами А3, з олівцем у руці. Він виглядав зосередженим. Спокійним. Ніби цей нічний час був саме його територією, його маленькою фортецею тиші, куди я зараз вторглася без запрошення.

— Я не заважаю? — запитала я, намагаючись виглядати якомога невинніше.

Сусід підвів погляд і кілька секунд дивився на мене. Здавалося, роздумував — вигнати мене чи потерпіти.

— Уже зайшла, — нарешті буркнув. — Заходь.

Я тихенько зачинила за собою двері й підійшла ближче.

— Ти що, працюєш посеред ночі? — поцікавилася, вдивляючись у складні лінії на папері.

— Дедлайн, — коротко відповів Лукас, наче це мало пояснити все.

Всілася на стілець, склавши коліна й обійнявши їх руками. Халат ледь не злетів з плеча, але я зробила вигляд, що нічого не помітила.

— Можу чимось допомогти? — запитала я з усмішкою, наперед знаючи відповідь.

Він тільки скосив на мене погляд, і вловимо усміхнувся куточком губ.

— Хіба що тишею.

Я кивнула, серйозно-пресерйозно.

— Тишею? Легко! — випалила я, хоч і розуміла, що насправді це буде не так легко.

Лукас тільки знову краєм губ усміхнувся й опустив погляд назад на креслення.

Власне, я мовчки сиділа лише кілька секунд, обійнявши коліна, вдаючи, що спокійна й зосереджена, але всередині мене розпирало від бажання щось сказати. Ну як можна мовчати, коли навколо стільки всього цікавого?

Мій погляд зачепив якийсь папірець з дивними позначками. Потім інший. І ще один. Усі були заповнені дрібними, акуратними лініями — ніби Лукас креслив карту якогось невідомого світу.

— Це твій проект? — пошепки запитала я, не витримавши.

Він знову глянув на мене.