ᕙ Розділ 2 ᕗ

Міла

Після розлучення з колишнім я зрозуміла одне: пора щось змінювати. Кардинально. Або хоча б зробити вигляд, що змінюю — іноді цього вже достатньо, щоб зрушити з мертвої точки. Бо я застрягла. Як жуйка на підошві: не страшно, але дратувало. Хотілося вдихнути свіже повітря, перефарбувати душу в новий колір і натиснути на кнопку «оновити життя». Нове місто, нові враження, нова я. І чомусь знала, що це мав бути Берн.

Хоча… я там ніколи не була. Але душа, бачиш, прагнула туди. А ще — в Берні жила Лія. Моя подруга. Ну, не зовсім подруга в класичному сенсі, бо познайомилися ми в якомусь онлайн-чаті, але після кількох годин листувань було зрозуміло, що у нас багато спільного. Дівчина з характером, із серцем і, що головне, з почуттям гумору. А це три в одному, як кава, яку я пила, коли не мала часу нормально поснідати (тобто завжди).

Ми бачилися кілька разів, коли я ще була заміжня й відпочивала в Альпах. Ці зустрічі залишили по собі цілий коктейль емоцій, і не всі вони — чудові. Але то таке. Головне — ми спілкуємося, як рідні сестри, які ніколи не билися через ляльки.

Тож не гаючи часу я набрала Лію. Принаймні, щоб дізнатися, де можна орендувати нормальне житло за хорошу ціну. Бо те, що я знайшла в інтернеті, мене  м’яко кажучи не сильно надихало.

— Привіт, подруго! Я тут вирішила трохи змінити своє життя. Ну як трохи… зовсім. Переїжджаю до Берна. Порадь, де там шукати людське житло, бо те, що я бачила в інтернеті якесь неживе, холодне.

— Привіт! Яка оренда? Забудь. Будеш жити в мене. Точніше — в моїй з братом квартирі. Я якраз переїжджаю до Фіна, кімната звільняється. Ідеально ж, правда?

— І твій брат буде не проти, що я раптом поселюсь у його квартирі?

— Та ти що! Лукас у мене золотце: тишу любить, дівчат не водить, на кухні чаклує краще за мішленівського шефа. Тобі з ним пощастить. Вечірок не буде, максимум — чай з книгою. Ідеальний сусід, кажу ж.

— Хм… Чай з книгою звучить нудно, — я не змогла стримати усмішку. Не те щоб я була фанаткою гучних вечірок, але точно не прагнула жити, як в монастирі.

— Ось якраз і покажеш, йому, що таке справжні веселощі. 

— Ну все, тепер я заінтригована. Що він там готує? Сподіваюсь, не пасту з кетчупом?

— Пасту? Ха! Він може приготувати щось таке, що ти забудеш про пасту з кетчупом назавжди, — сміялась у слухавку Лія. — Він обожнює швейцарську, італійську, французьку, а ще захоплюється українською кухнею.

— Це вже звучить як «занадто добре». Бо я зізнатися чесно, готувати просто ненавиджу, — усміхнулась, уявляючи, як легко він готуватиме.

— Тим краще! Він любить процес, а ти любитимеш результат. І не доведеться мити посуд — бо він усе миє одразу.

— Чарівник, не інакше. Я, мабуть, просто стоятиму збоку з чашкою кави й виглядом вдячної музи.

— Але якщо сидітимеш тихо, як мишка — точно впишешся в його світ… — додала Лія, сміючись. — У нього все розкладено по поличках… Але хто сказав, що одна-дві яскраві плями завадять?

А в той самий час у голові крутилася думка: як я взагалі впишуся в його спокійне, тихе життя, якщо сама звикла до пригод, емоцій і трохи хаосу? Але потім з'явилась інша: «А чому б і ні? Може, я йому трохи підфарбую сірі будні. Головне — не фарбою для стін».

— Добре, я згодна. А коли ти з’їжджаєш до Фіна?

— Через кілька днів. Встигнеш якраз заскочити в мій простір, поки він ще не вивітрився.

— Гаразд. Але скажи чесно: Лукас точно не буде проти?

— Він… ну, своєрідний. Обожнює тишу, не любить змін, трохи відлюдник. Але думаю, ви порозумієтеся.

— Відлюдник? А я з таким темпераментом… Та в його священній тиші я або згорю, або влаштую феєрверк прямо в коридорі — і хай тоді спробує зберегти спокійне обличчя.

— А може, твоя енергія — саме те, чого йому бракує. Він просто ще не підозрює, яке щастя на нього чекає. Ти ж знаєш, протилежності або вибухають, або закохуються.

— Мм… цікаво. Побачимо. Але якщо він одного ранку розіб’є мою улюблену чашку, бо я слухала музику трохи голосніше, ніж «дихати в подушку» — я тебе попереджала.

— Добре-добре.

***

Через кілька днів я ступила на перон — легко, без сумнівів, без страху. Я знала, куди їду. Вокзал Берна не гнітив, не приголомшував, навпаки — зустрів чіткістю й ясністю, як добре організований простір для нових початків. Світло вечірнього сонця проникало крізь скляні стіни, відбивалося на металевих поверхнях, і все довкола ніби говорило: тут немає хаосу, лише напрямок. Мій напрямок.

Впевнено піднялася по ескалатору, тримаючи валізу в руці. Минаючи яскраві вітрини й перехожих, що поспішали у справах, я прямувала до виходу. Там, за великими автоматичними дверима, мене вже чекали Лія і Фін. І що дивно — не було ніякого «а раптом я роблю дурницю». Було тільки відчуття, що все правильно.

Я побачила їх одразу. Лія — у своїй лавандовій сукні та з зачіскою хвостиком, який, схоже, сам вирішив, як йому лежати. А поруч — Фін, у світлій сорочці з закачаними рукавами й сонцезахисних окулярах на голові. Вони махнули мені, й у той момент здалося, що я вдома. Ну майже.

Рушила до них швидше, ніж планувала — і ніби навіть трохи підстрибувала. Валіза слухняно котилася позаду, її колесики постукували по плитці, але замість дратувати, цей звук чомусь радував. Можливо, бо все решта на вокзалі стихло. Я бачила лише їх — як у кіно, коли фокус лише на головному.