ᕙ Розділ 1 ᕗ

✨🫂💫❤️ ~ Присвячую всім тим, хто колись знайшов свій Всесвіт в очах іншого. ~ ❤️💫🫂✨

Лукас

Усі катастрофи починаються однаково. «У мене до тебе маленьке прохання». Як тільки чув це — знав, неприємності вже в дорозі. Моя сестра — чемпіонка з таких «маленьких» прохань, після яких світ більше не той.

— Привіт. Можеш прийти? Це... ну, важливо, — її голос у слухавці звучав незвично серйозно. Навіть тривожно. А це вже насторожувало. Бо Лія — як весняна хмаринка: легка, весела, неспинна. І коли вона ставала серйозною — точно щось затівала.

— Що сталося? — запитав я, грудна клітка стислась, наче серце не могло вирішити — битись швидше чи завмерти.

— Нічого страшного. Просто... мені потрібно поговорити. У нашому кафе. Зможеш?

— Так. Уже виходжу.

«Нічого страшного»… Чомусь завжди, коли хтось це казав, воно звучало, як попередження. Особливо з вуст Лії. Як же я хотів помилятися.

Вулиця Крамгассе була тиха, як завжди. Бруківка трохи волога після дощу. Повітря свіже, бернське. Люди ішли повз, не зупинялись.

Але голос сестри досі звучав у мені, як луна у порожній кімнаті. Не питала прямо, але я відчув — щось сталося. Або ось-ось станеться.

Підійшовши до фонтану, який стояв на тому ж місці. Вода текла повільно. Тут ми колись стояли з Лією. Її волосся прилипло до щік, руки липкі від полуничного морозива, а сміх був такий голосний, що здавалось — його почув весь Берн. Я стояв поруч і вірив, що щастя може бути безкінечним. Але навіть літо мало кінець. Я пам’ятав її щастя тоді. І себе — трохи іншим.

Зараз тут було тихо. Я вже не пригадував, коли востаннє сміявся з нею. Або взагалі.

Минувши два будинки — я вже стояв перед закладом. Штовхнув дерев’яні двері — дзвіночок задзвенів, як завжди, — і ступив всередину.

Запах свіжозмеленої кави одразу вдарив у ніздрі. Кав’ярня була та сама: тепле світло, зелень біля вікон, затишок. Занадто спокійна, як для розмови, яку мала розпочати Лія.

Вона сиділа в кутку, згорбившись над телефоном. Палець ковзав по екрану, ніби без цілі. Але очі були не там — вони блукали десь глибше, між думками, в яких вона застрягла.

Я підійшов тихо. Хотів здивувати її, як колись — жартома підкрастися. Але вона помітила мене раніше.

— О, ти вже тут, — усміхнулась тепло, але щось у голосі зачепило. Як у тому «все добре», коли насправді — ні.

Лія обійняла мене. Я відповів — майже машинально.

— І що за справа? — сказав я, сідаючи. — Виглядаєш, ніби зараз оголосиш війну.

Усмішка зникла. Вона відклала телефон, зітхнула.

— Є одна справа… — почала, пауза була довшою, ніж треба.

— Так і знав, що буде щось неочікуване, — пробурмотів я, зробивши ковток кави, яку до цього встигла мені замовити сестра.

— До Берна сьогодні приїжджає моя подруга, Міла. Вона… з Цюриха. І трохи життєрадісна.

— Це діагноз?

— Лукасе, — Лія зиркнула так, що я піджав губи. — Міла тільки-но розлучилася, їй складно. І я сказала, що вона може пожити в нас.

— В нас?

— Я ж переїжджаю до Фіна, тож вона оселиться в моїй кімнаті.

Пауза. Я дивився на неї мовчки. Лія крутила ложку в чашці, наче рахувала оберти.

— Тобто вона житиме зі мною? — скептично, майже з недовірою, звів брову, глянув на сестру.

— Тимчасово, — з удаваною легкістю, ніби це дрібниця, відповіла вона.

— Без терміну, — буркнув з роздратуванням.

— Ти драматизуєш, — зітхнула Лія, намагаючись зберегти спокій.

— А ти вирішила, що мені буде… весело? — з іронією й нотками обурення запитав я.

— Так. Це шанс освіжити тобі твоє життя! Трохи кольору, драми...

— Халепи, — завершив я. — Справжньої, якісної халепи.

Лія усміхнулася. Але в очах усе ще було те саме — прохання. Тривога. Я ж сидів з серйозним виразом обличчя, адже ідея сестри мені не подобалася, від слова взагалі.

— Розумієш, я не хочу, щоб ти залишався сам. Я знаю, ти знову скажеш, що тобі й так добре… Але це не нормально, — вона нахилилася трохи вперед, ніби намагалась переконати одним поглядом. — Ти ж знаєш, я рідко буваю вдома, а вона... просто шукає місце, де могла б перевести дух. Їй зараз важко, а ти... міг би хоч трохи їй допомогти. Показати місто. Підтримати.

Голос сестри став м’якшим. Я побачив, як сильно вона цього хотіла. Було в цьому щось знайоме — оте Ліїне «я вже все вирішила». Тож сперечатися в такій ситуації було марно. Але десь всередині все ще залишалася тривога.

— Добре, — сказав я тихо. — Але май на увазі: якщо щось піде не так — я мовчати не буду.

Лія зітхнула з полегшенням і ледь доторкнулась до моєї руки.

— Ти найкращий. Обіцяю, вона буде нормальна. Ти не пошкодуєш!

Я кивнув, бо так було простіше. Просто дивився на неї, а в голові вже звучала думка: ця зустріч точно змінить моє спокійне життя. І, можливо, не тільки його. Це була не думка — передчуття, яке накочувалось тихо, але наполегливо. Щось на кшталт: ця Міла буде мені халепою.