ВСЕРЕДИНІ ТИШІ

Цікаво, уже розвиднилося? Шум з вулиці став інтенсивнішим і гучнішим, і я вже майже не можу розрізнити звуки. Це проїхала машина? Чи в сусідів шумить кавомашина? Незрозуміло. Напевно, вже розвиднилося. Треба встати й підійти до вікна. Я одразу відчую світло на своїй шкірі. Ця думка змусила мене усміхнутися. Підійти до вікна… Ніби я можу зробити це самостійно. Уже який місяць я не можу цього зробити, а звикнути ніяк не можу.

Ні, це не машини гудуть. Це все-таки сусідська кавомашина. Вона нарешті замовкла. Стало тихо. Лише зрідка долинали нерозбірливі голоси з-за стіни. Або з вулиці.

Намагаючись розібрати, про що говорили голоси, що долинали звідкись, я знову задрімав, і мій сон продовжився…

Велика червона книга у твердій палітурці повільно привідкрилася, і звідти, немов яскравий прожектор, почали світитися літери. Ось літера Т, ось Л, ось і Е. Вони так швидко відлітали, що я не встигав прочитати їх усі. Підійшовши ближче, я взяв її до рук і відкрив повністю. Світло від літер осяяло кімнату, літери були всюди. Уся стеля, стіни, мої руки, тіло — все було всіяне нескінченною кількістю літер. Їхній кількості позаздрив би наш Всесвіт зі своїми нескінченними зорями. Я підняв погляд на стелю і серед безмежної множини літер, що постійно рухалися, безуспішно намагався розгледіти слова. Таке відчуття, ніби це мої думки так плутаються, і я не можу зосередитися на чомусь конкретному. Мої спроби сконцентруватися дали результат, і рух сповільнився. Стало помітно, що деякі літери рухаються групами. Так, точно, це слова, вони вишикувалися у слова. «Хто», «дерево», «окуляри»… Що я тут роблю? Як я сюди потрапив? І де я взагалі? Я щойно їхав у поїзді з… з ким я їхав? Що це за місце?

За стіною знову зашуміла кавомашина. Цей звук повністю вивів мене зі сну, і відчуття якоїсь незавершеності не полишало мене. Чому мені снилася книга? Чому я пам’ятаю її колір? Звідки я взагалі пам’ятаю, який вигляд має червоний колір? Книгу я часто брав до рук і можу уявити, який вона може мати вигляд, але колір? Як можна його відчути? Як можна його торкнутися? І літери? Мої думки перервала тиша, що раптово настала. Сусідська кавоварка замовкла. Кава! Я хочу кави. Як давно я її не пив. Щоранку її аромат наповнює все навколо. Де б я не був, я його відчуваю, і іноді мені здається, що я відчуваю її оксамитово-деревний смак, а м’який післясмак тепла ще надовго залишається зі мною.

Занурений у свої спогади, я не помітив, як моє тіло, що стало для мене чужим і неслухняним, було переміщене. Я відчув лише легку вібрацію підлоги й погойдування, доки мене не посадили, як мені здалося, у крісло на кухні. Я лише в’язень у цьому тілі, замкнений в оболонці, яка більше не підкоряється моїй волі.

Різкий звук дверцят, що відчиняються. Холодильник. Я не бачу його, але відчуваю його присутність за раптовим потоком крижаного повітря, яке відчуваю всім тілом. Це дихання штучного холоду здається мені лякаюче реальним.

Як же все-таки це дивно: сидіти тут, дивлячись у порожнечу перед собою, не маючи можливості навіть поворухнути мізинцем, але при цьому відчувати вміст цього холодильника, ніби хтось нашіптує мені просто у свідомість, що там лежить. Мій мозок, позбавлений зорових сигналів, починає домальовувати реальність, підставляючи замість порожнечі яскраві слайди з минулого життя. Я не просто відчуваю холодний пластик - я «бачу» яскраво-синю упаковку питного йогурту, чітко усвідомлюю бренд і навіть згадую нахил шрифту на етикетці. Я відчуваю смак лісової ягоди ще до того, як перша крапля торкнеться… або не торкнеться! Як же я хочу ще раз відчути справжній, гострий, живий смак у роті, а не це бліде, вицвіле спогадування.

Найболючіше в моїй нинішній в’язниці - це повна втрата зв’язку з процесом власного виживання. Я більше не розумію, як саме я харчуюся. Чи вливають у мене безликі суміші через трубку, прямо в шлунок, чи по краплях вводять мені до рота щось, що я не в змозі навіть проковтнути самостійно? Для мене їжа перестала бути фізичним актом, перетворившись на чисту фантазію. Я привид, який живе у своїх галюцинаціях, тоді як моє тіло, цей чужий і безмовний механізм, підтримується кимось ззовні, і мене до нього більше не допускають.

Звідки я це знаю? Як це знання просочується крізь мої нерухомі нервові закінчення? Це здається якимось забороненим даром: відчувати суть речей, не маючи влади над ними. Мої пальці залишаються безжиттєвими, але свідомість уже на повну аналізує текстуру, температуру, щільність. Це схоже на галюцинацію, правдивішу за саму дійсність. Я питаю себе: це моя пам’ять послужливо підсовує мені старі файли з минулого життя, чи саме цей дотик несе в собі інформацію, яку мій мозок навчився декодувати в обхід зору й руху?

Увесь світ змінився. Хоч я й не пам’ятаю життя до цього, я чітко розумію, що все змінилося. Я перебуваю в якійсь розгубленості чи навіть сум’ятті; я відчуваю своє тіло, відчуваю тепло, як пульсують вени, відчуваю дотики, якось дивно їх відчуваю, але все ж відчуваю, і при всьому цьому не можу керувати своїм тілом. Я чую всі звуки, причому чую їх так виразно й ясно, як ніколи раніше не чув, але не можу побачити, хто або що видає ці звуки. Я не можу самостійно пересуватися, я навіть не можу попросити, щоб мене перемістили туди, куди мені хочеться. Усе це викликає в мене відчуття ізоляції, ніби мене зв’язали, вставили кляп і зачинили в маленькій темній кімнаті. І все, що мені залишили, - це можливість чути, відчувати на дотик, а найцінніше, що в мене є, - це можливість розмірковувати. У мене навіть відібрали пам’ять. Як же я хочу згадати, як я жив до всього цього, чи був я щасливий, чи була в мене сім’я.

Усі свої дні мені доводиться проводити в незрозумілих для мене позах і в спробі вловити та розшифрувати будь-які звуки. Мій світ складається переважно зі звуків. Я намагаюся вловити найменші зміни — шарудіння, звук кроків, вітер і, звісно ж, тепло від дотиків. Це все, що пов’язує мене з реальністю. Щодня я ставлю собі одні й ті самі запитання і не можу знайти на них відповіді. Хто я? Де я? Чому я? Я як Сізіф із грецької міфології: ніяк не можу дійти до вершини й щодня починаю з тих самих запитань.