Молитви чи самотворення

Мало таких людей навіть серед невіруючих, які хоча б раз не зверталися за допомогою чи до своєї матері, чи до свого Роду, до своєї Душі чи до когось згори – мабуть, до Бога.

   Це ті люди, а таких більшість, які частіше усвідомлюють себе через Особистість, тобто тваринну душу, плоттю – випадковою та тимчасовою, раніше нібито не існувавшою, випадковою та непередбачуваною, навіть для себе, вразливою та беззахисною, особливо перед смертю.

   Важко тим, хто не усвідомлюючи, як і не виявляючи своєї гідності та свого великого призначення, нести в собі Царство Боже у вигляді вічної Душі. Такі люди живуть, використовуючи час свого життя лише для того, щоб не допустити загрози смерті та хвороби, голоду та злиднів, посягань на їхнє особисте життя та власність.

   Але усунути все, що загрожує їхньому благополуччю, навіть багатим і сильним «світу цього» неможливо самому, що породило виникнення у таких людей бажання отримати допомогу від того, хто керує всіма стихіями у цьому світі. Вони за допомогою магії та чаклунства, змов і молитов, використовуючи жертви та приношення, намагаються схилити Керуючих світом до надання їм допомоги, просячи лише про тимчасове та тлінне.

   Ставлення у багатьох віруючих до молитви залежить від знань свого внутрішнього світу і те, з якою метою вона використовується.

   Найчастіше люди вдаються за допомогою до молитов, в яких може говоритись про тіло чи душу, але під цим все одно мається на увазі земне життя.

   Коли після сказаних чи прочитаних молитов людина не отримує задоволення, то у своїх проханнях часто розчаровується, не підозрюючи, що вона молиться не про те і чекає не того.

   Людина, частіше за все, не знає, що в ній існує при народженні тимчасова плоть з тваринною душею або Особистістю, і відмінна від них вічна Душа, які по-своєму розвинені, мають різне призначення та вимоги.

   Молитва, як одна з форм не тільки звернення, а й спілкування, повинна діяти на людину, змінюючи її і, при цьому, поєднуючи тих, хто спілкується. Але якщо молитва це лише передача інформації від людини Богові, то Він чекає від свого створення не вдячності у вигляді слів, а його зміни, особливо набуття у нього божественної повноти. Ця повнота насамперед має проявитися у внутрішньому стані людини – злитті Особистості та Душі, з переходом її свідомості з сприйняття себе як «Я» на «Ми», у здатності любити завжди і всіх.

   Головною заповіддю для людини була поява її на світ, носіння у своїй Душі Образу Божого, яке потрібно не лише цінувати, а й уподібнити до нього, стражданнями, самопожертвою та любов'ю.

   Але якщо до молитов ставитися уважніше, то можна виявити, що вони приносять користь людині лише в її земному житті і тільки для плоті з її твариною душею.

   Молитви, які багатьма називаються покаянними, власне, ніякого відношення до покаяння людини не мають, бо говорять не про те, що сталося з нею, а про те,   чого вона хоче або те, що вона всього на всього обіцяє, тому не мають особливого сенсу. Адже й совість Душі звернена до Особистості, чекаючи від неї хоч і тимчасової і недосконалої любові, але на тієї, на яку вона здатна.

   Насамперед, нам мало користі від використання побажальних молитов, тому що ми насправді знаємо лише те, що нам корисне чи шкідливе для плоті, але не для вічної Душі. Тому, не ставши святими і будучи боржниками перед Богом, ми можемо вимагати щось для плоті, а не для своєї Душі, яка має все для спасіння, знаючи, що їй завжди допомагають згори.

Подячні молитви людей, позбавлених раю, як своєї батьківщини і обіцяного блаженства, залишаючись вигнаними, перебуваючи в тлінній плоті, не здатної уникнути своєї смерті, ніби й необхідні, а ось для Душі, що знаходиться на стадії здобуття своєї досконалості, вони просто марні і недоречні. Вони важливі і притаманні тріумфуючим ангелам.

   Немає особливої ​​користі для Душі і від славослівних молитов, так як для наших батьків Небесних важливе прославлення їх не словами, а нашою працею, вираженою в нас досконалістю їхнього Образу.

   А ось молитви обіцянки, які мають схожість із клятвами, які часто намагаються вимовити перед Богом, можна дати лише собі, адже Богу не потрібні слова, а потрібен результат, що ми й так повинні зробити.

    Але якщо придивитися до людей, можна знайти серед них і тих, хто живе по-іншому принципу. Для них головним у житті стає не тіло, а дух, не тимчасове та матеріальне, а вічне та духовне, яке потребує не збереження та захисту, за допомогою молитов. Сенс їхнього життя полягає у розвитку своєї Душі, не схильної до тління і смерті, вираженому в її зміні, випробуваннями і стражданнями всієї людини, що може в один, і той же час бути особливою формою її вдячності Богові.

   Відмінність між цими категоріями людей полягає не в їх гріхах чи святості, а у віці Душі, або рівні її розвитку, що не припиняється.