Що людина винна Богові

З'являючись на світ, людина приймає себе за тіло, в якому живе і, пізнаючи його, змушена жити за його законами іноді як багато хто, до кінця свого життя. Залежно від зрілості Душі і визначається все життя людини або як тимчасове або як вічне. Але, на жаль, про своє призначення думає лише та людина, яка почула свою Душу, а від неї про Сотворившого її і весь Всесвіт.

   Ми практично всі живемо в ілюзії, перебуваючи сліпими, завдяки своїй обмеженій свідомості, недосконалим органам почуттів, не розвиненим розуму та серцю, довіряємо тим зовнішнім спірним знанням, які ми отримуємо ззовні.

   Насправді ми лише керуємо своїм тілом, заправляючи його їжею та обслуговуючи його, маємо відносну свободу пересування, здатні думати, запам'ятовувати, читати, розмовляти, емоційно реагувати на обставини, берегти себе від небезпеки, шукати те, що приносить задоволення. Як не намагаємося, ми не можемо створити рай на землі, а лише користуємося її природою, за рахунок її ресурсів створюємо собі деякі зручності, виживаємо та розмножуємось. Але ця діяльність, ні навіть освоєння космосу не може виправдати життя людини на землі.

   Лише Душа, як носій Образу Божого в людині, наділена совістю, харизмою та духом, особливими інструментами, даними їй, здатна виправдати життя людини втіленням та множенням у собі та у Всесвіті Подоби Божої – Його вічної любові.

   Носій цієї справжньої любові відрізняється станом блаженства, захвату, захоплення, радості, розчулення, трепету, відкритості, подяки, бажанням поділитися та долучити до неї всіх.

   Дуже важко дається Душі ця любов, перебуваючи в тілі і світі, тому що ця любов не те, що може людина, а те, що вона зобов'язана Богу, як показник зрілості її Душі, найважче, а й найприємніше, найважливіше, саме необхідне її існування.

   Ось для цього потрібно знати, як влаштований внутрішній світ людини, і що є джерелом любові. Знаючи про внутрішній вміст людини можна припустити, що ні серцю, ні свідомості це не під силу, а ось вічній Душі, за умови збереження людині себе від гріха, іншого негативу та впливу тіла, можливо. Але їй, перебуваючи на землі і в тілі, доводиться жити, менше в духовному світі, а більше в матеріальному, де діють закони плоті, і немає нічого постійного.

   Намагаючись знайти на землі рай, людина з дитинства, спочатку отримавши від батьків і суспільства установку «ти маєш зручно і добре влаштуватися в житті», починає докладати зусиль до виконання цього плану.

    Але так як раю на землі немає, і життя призначене для іншої мети, то людина тут наштовхується на суцільні перешкоди і матеріальні, і духовні. Протягом життя її бажання, здебільшого, не виконуються, зважаючи на те, що їй багато що заважає, її мало хто розуміє. Вона багатьом незадоволена, сердиться як на інших, так і на себе, шукає справедливості та ідеальності, відчуваючи до всіх претензії та образи, багато засуджує та відчуває до багатьох антипатію. Вона не погоджується терпіти і страждати, а якщо вимушено терпить, то ремствує і на людей, і на Бога, Який їй нібито щось винен. І мало хто замислюється, у чому сенс його перебування на землі.

   Душі, як духовній істоті потрібно в умовах плоті і матеріального світу не лише захищатися і позбавлятися гріха, а жити вже тут за духовними законами, не бунтувати, а насамперед воювати з внутрішнім злом, терплячи, не втрачаючи надії, заряджатися і заряджати навколо себе позитивом.

   Образ Божий знаходиться не просто в мисленні, почуттях і діях людини, а в їхньому вищому прояві, що призводить до уподібнення Душі Богу - у постійному самопізнанні, обожнюванні, самовладанні себе.

   Можна людині зберегти Образ Божий у собі, а можна явити у собі і Його подобу. Але Богові потрібна, не так правильна чи чиста Душа, яку Він нам вручив, скільки любляча і тому богоподібна сутність, що просочує тіло і Особистість потім, сльозами та кров'ю.

   І якщо з'являються люди з великою любов'ю, то значить, Душа як Образ Божий будь-якої людини не тільки може, а й, уподібнившись до Бога, повинна прийти до Нього.