Царство Боже

Сприйняття Царства Небесного як раю, прийшло у християнство з вчення юдеїв. За юдейськими книгами, такими як Талмуд, Кіцур Шулхан Арух, Зогар у ньому повинен вічно блаженствувати народ Ізраїлю, як обраний, а ось ангели, хоч і мають Образ Божий як і людина, але чомусь за Торою стоять нижче за своїм призначенням і повинні служити людині, тобто юдеям.

   Тому можливе відпадіння ангелів і перетворення їх у демонів необхідне юдеям, а через них навіяно і християнам для визнання суворості і справедливості їхнього Бога, замість всепрощаючої любові до всіх створених Ним істот і наділених Його Образом і Подібністю. Так само вчинили і з Душею людини, поклавши на неї як тавро первородний гріх, а смерть як покарання за нього, гріховність же зробили її властивістю, як ту, що з'явилася після гріха чоловіка і жінки в тілі.

   Не закон справедливості, як механізм відбору поганих і добрих людей, а любов до своїх дітей управляє Духовним світом, в якому немає поділу на рай та пекло. Бог створив Духовний світ для всіх духовних сутностей, не для покарання чи нагороди, а з правом та можливістю вдосконалення та обожнювання.

   Безумовно, відмова визнати існування строгого і справедливого бога, званого Єговою, скасовує не лише необхідність у жертвах йому, але й дотримання його закону, що складається майже з одних заборон і вимог, викликаючи почуття рабів. Але він не той бог, який створив людину, а той, який хотів усиновити чужих дітей, обіцяючи своє царство лише юдеям, але не пасинкам. Тому достатньо мати знання про людину, про влаштування її внутрішнього та зовнішнього духовного світу, про правильне використання людиною часу життя та її ресурсів, виділених їй для постійного вдосконалення її Душі.

  Якщо придивитися більш уважно, як описується в Біблії Царство Боже, Царство Небесне або рай, то стане помітна його вічність і статичність, будучи областю проживання ангелів і святих, їх урочистості та блаженства, те, що завжди бажали і очікували для себе юдеї.

   Але Духовний світ — це динамічне середовище, сфера існування духовних, живих і сутностей, що розвиваються, створених одним і тим же Засновником і Творцем, за одним і тим же принципом, як і весь Всесвіт, схильний як до розширення, розвитку і благоустрою, так і до вдосконалення.

   Набути повноти блаженства Душа може тільки після смерті людини, поза тілом, але до цього моменту, не скуштувавши це почуття, їй залишається жити з спотвореним почуттям частіше через тіло, що не може бути поставлене їй у гріх. «Бачимо тепер як зерцалом у ворожіння (ніби крізь тьмяне скло, вороже), тоді ж віч-на-віч: нині розумію від частини, тоді ж пізнаю, як і пізнаний бих» (1 Кор. 13, 12).

   Можна зустріти у Святому Письмі судження, що до Царства Небесного потрібно приготуватися покаянням, наблизити його, взяти його силою, знайти його в собі: «Царство Небесне нудиться, і потребниці захоплюють її» (Мф.11: 12), «Царство Боже всередину вас є» (Лк.17: 21). «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5:48), «праведність і мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14:17), але така готовність до нього ще не змінює людини духовно. Якщо у людини не буде підготовлена ​​її Душа для життя в ньому, що відбувається з більшістю людей на землі, шансів у неї більше немає, а Душі ще потрібно і потрібно розвиватися. Звертаючись до тих, що шукають рай, святитель Іоанн Златоуст сказав: «Знайди двері серця свого, і ти побачиш, що це двері в Царство Боже», давши зрозуміти всім, що його потрібно шукати в собі і знайти його.

   Готовність людини до Царства Небесного, на думку християнського віровчення, полягає в покаянні, в молитві і пісті, само собою говорить про те, що це необхідно не для святості людини і Царства Небесного, а для моральності людини під час її земного життя.

   Для того, щоб людина була готова для Царства Небесного, її повинні відрізняти святість і дари Святого Духа, або мучеництво заради Христа, що завжди було великою рідкістю.

   Багатьом хочеться знати, що має бути духовна сутність. З одного боку, це істота, що мислить, що має зв'язок з Богом через свідомість керовану Ним, з іншого боку, це відчуваюча істота переповнена любов'ю Бога до себе і до всього сущого і з третього боку, це діюча істота, сповнена Божественної енергії і сили. Вона знаходиться постійно в розвитку, удосконалюючись у цих трьох напрямках, наближаючи свій духовний стан і буття до своєї Першопричини – Бога, поєднуючись з Ним у вічній любові.

   Цей образ зовсім не схожий на те, що ми знаходимо в описі Душі людини багатьма вченнями і релігіями, як істоти, що з'являється не з Духовного світу, не маючої знань і не маючої здатності вибрати істинний шлях для переходу в цей Духовний світ.

   Для здійснення місії Душі у Всесвіті їй потрібно мати зв'язок зі своїм Творцем, допомогу від Нього та постійність у русі до мети свого існування.

   Таке складне завдання, поставлене Творцем перед Душею, не може бути виконане за мить, якою є життя людини на Землі.