Зміни свідомості

Небагато сучасних людей цікавляться своїм внутрішнім світом, особливо своєю приватною свідомістю та її можливостями. Але можна зустріти і тих, хто практично підходить до зміни своєї свідомості за допомогою тютюну, алкоголю і наркотиків, або самостійно вивчає свідомість, використовуючи не тільки медитацію дзен-буддизму, усвідомлений сон, але й різні види дихальних практик, такі як холотропне дихання, пранаяма. Таким же практикам помітне місце відводиться у різних культах, з використанням різних психотехнік та гіпнозу.

   Ці дії, як стверджують практикуючі, здійснюються не тільки заради задоволення або цікавості, але заради розширення своєї свідомості та пізнання себе, а всі їх різновиди належать до іменованих ЗСС - зміненим станам свідомості.

   Коли людина у дитинстві, отримавши свідомість, починає користуватися доступними йому органами почуттів, його внутрішній світ, світ думок і почуттів втілюється у окрему сутність, називає себе «Я». З цього моменту це «Я» починає сприймати тіло як одне ціле з собою, догоджаючи йому у всьому. При цьому, воно втрачає на час з нею зв'язок уві сні, або будучи потривоженим її хворобами або пристрастями, «Я» починає відчувати тіло об'єктом, а себе суб'єктом або Особистістю. Після цього Особистості стає недостатньо своєї плоті для набуття задоволення у своєму житті і, бажаючи розширити свої можливості, вона шукає влади над предметами, людьми та всім навколо себе, не усвідомлюючи, що сама постійно перебуває у владі часу, а не вічності.

   Внутрішній світ, не дивлячись на свою незрозумілість, часто повертає до себе увагу, наповнюючись різними, найчастіше негативними почуттями та переживаннями Особистості, але згодом не ставши для людини помічницею у питаннях моральності, змушує її шукати іншу опору.

   На жаль, всі ці різні практики страждають одним і тим же недоліком, на їхню думку, свідомість людини, належить тільки мозку, не допускаючи існування душі, а тим більше, що вона може бути не одна. Не визнаючи залежності свідомості від душі в кожній людині, тимчасовій чи вічній, не можна отримати користь від цих практик, а навпаки, можна серйозно нашкодити собі.

   Дуже багато людей сумніваються в існуванні особливої ​​духовної і безсмертної сутності всередині кожної людини, яку називають духом або душею, тому що вони не бачать її присутності.

   На шляху її пізнання та визнання стає наш не пристосований для цього обмежений розум, а не серце, яке налаштоване на сприйняття Духовного світу. Все життя нашої цивілізації зосереджене в області підвладної мисленню, що дозволяє їй робити все більше і більше помилок, одна з яких не визнання існування душі.

Перше, що змушує повірити в наявність у нас душі, це совість, яка в одних говорить, а в інших мовчить, але вимагає від кожної людини правди та чесності, порядності та справедливості, поваги та прощення, не дає брехати і красти, принижувати та ображати. При тому, що ніякої користі совість для людини, як показує життя в тілі, не приносить, тому що вона потрібна лише духовному життю та розвитку Душі.

   Тому більшість людей як віруючих, так і не віруючих, з благородного або з низького стану у своєму житті намагаються дотримуватися загальнолюдських правил чи моралі, як результату дії совісті. І те, що вони збігаються з релігійними заповідями, говорить про її важливість для кожної людини.

Другий доказ можна виявити в тому, що людині дано так само такі почуття як ентузіазм і нудьга, симпатія та антипатія, обов'язок і сором, честь і слава, вірність і фобії і хоч, не у всіх вони виявляються, але залежать не від тіла, як і почуття любові.

   Більш спрощено любов як прихильність спостерігається і в деяких домашніх тварин. Але є такі її види, що характерні лише для людей. Це милування всім витонченим, закоханість і обожнювання, замилування та захоплення, альтруїстська любов і дружба, оспівувана у віршах, музиці та іншими видами мистецтва.

По-третє, не менш дивовижною є поява у людини суїцидальних думок, як і самого суїциду, адже вони є показником стану, як тимчасової душі, так і вічної Душі, і як результату духовної смерті людини, а не плоті, коли для неї небезпеки немає, а жити не хочеться. Цим станом свідомості можна пояснити приклади поведінки людей, названих лікарями як дисоціативний розлад особистості (ДРС), а священнослужителями – біснування. При цьому стані у людини на якийсь час змінюється як голос, так і поведінка людини, не без допомоги чужої волі, що призводить її до самокатування і навіть до самогубства, але про яке приватна свідомість її Особистості найчастіше не пам'ятає. Це свідчить про наявність у житті як матеріального, і духовного компонента. 

   З одного боку природа людини і тварин дуже схожа між собою і розрахована на виживання, добування їжі і розмноження, а з іншого боку людині дана здатність мріяти, шукати таємницю свого втілення і творити самій.

   Але якщо подивитися на реальне життя людини на Землі в тілі, то можна побачити, що їй дана можливість проявити себе в основному емоціями та почуттями, а в розумовій діяльності їй залишено лише творчий початок і для волі – фізична можливість добувати собі їжу. Тим самим нам дали зрозуміти, що головним для нашого життя має бути сфера почуттів, а основним у ньому - почуття любові, але при цьому навіть такі заходи не допомагають людям зосередити на ній свої сили. Це пов'язано з тим, як не дивно і не парадоксально, що люди обирають той шлях, яким їм рухатися і прийти до своєї досконалості набагато складніше.

   Всі релігійні вчення говорять про першорядну важливість любові, як, наприклад, в Євангелії: «Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові немаю, то я – мідь дзвінка або кимвал, що звучить» (1 Кор. 13:1).