Це місце, де над головою видно глотку Блакитнокрилого Птаха. В дзьобі у Якого Плетінка. У тій Плетінці схована Хустка. Хустка колись була білою-білесенькою, але Птах летить довго. Від вологи та зацвіла - утворився Світ, на якому я живу. Чи принаймні та Прадавна Частина, яку ще вшановують Мої Вчителі
Це місце, де мене вчать грати в карти. Кожна поважаюча себе відьма має вміти грати в карти, - так кажуть. І я вчусь, хоч більшість Мої Вчителі вважають мене безнадійною.
Це місце, де мої вигадки будують Світ. Поки тільки цей, але це тільки поки. Коли я усе вивчу, Третій Вчитель, самий бородатий із всіх, обіцяв взяти мене до Світу, Що Розташований На Великій Черепасі. Самий цікавий Світ, якщо вірити Його словах (Шостий Вчитель не вірить. Шостий Вчитель вірить лише у Ніщо. У Його Ніщо немає захоплюючих ігор. Його уроки самі нудні.)
У мене багато імен. Одне на кожну народжену мною вигадку. Їх у мене більше ніж достатньо (“більше ніж виграних партій!” - щипає мене Третій Вчитель. Після цих слів, я з ним Три Оберти Світу не розмовляла. Це сильно ускладнило уроки - навіть у “Ох” не пограти. Прийшлось вибачитися першою. Не розумію чому Третього Вчителя кличуть Милосердним.). Через що у мене часто бувають проблеми.
Приміром, у День Четвертого Змаху Лівого Крила, Півсотні Обертів Світу тому, коли Тринадцятий Вчитель, самий дратівливий з усіх, вчив мене грати у “Хибні надії Істот” (як завжди нарікаючи на мою легковажність та марнотратство мого власного Талана на безглузді марення, які Світ не змінять і нічого величного, під стать моїй вдачі, не принесуть), а мене ще звали Ворожка Нестерпної Долі, - мою голову осяяла чудесна ідея. Мої кістки, пусті від природи, почали наповнюватися і зудіти від іскристості Талена. “Яка жвава цікавинка!” - думалося знудженій мені тоді, - “Так і норовить вистрибнути скоріше з мене!”. А далі - вихор кольорів заповнює моє яство. І Я-уже-не-зовсім-я новою небелицею поринаю у партію, залишаючи по собі моє-не-зовсім-моє-тіло. Наостанок мені ввижається зморений погляд Тринадцятого Вчителя.
“Бе-бе” - так говорять Харки. Усі це знать. Хмарки говорять “бе-бе” і тільки так, але це не значить що вони постійно говорять одне і теж. На приклад, коли чорна, виваляна в бруді Хмарка белькоче - то не те саме, якби біла, чисто викупана і задоволена своїм життям, Хмарка сказала б іншій своїй подрузі “бе-бе”. Це зовсім різні речі, хоч Істоти це і не розуміють.
Істоти взагалі мало що розуміють. Особливо те, що вони всього лише гості на Хустині. Фігури які розігрують Моїх Вчителів – ні більше, ні менше. Але скільки у них нахабства!
Це кажу вам я - Біло-чорна Покровителька Нововигаданих Хмарок. Або ж, для маленьких туманів, - Всемогутня Із Небесних. (Перший Вчитель, самий сумлінний із всіх, наголошує, що кожна паства має по-своєму мене називати. Буцімто, це для того, щоб усі впізнавали. Інколи це здається мені дурістю. Але тільки у ті моменти, коли Першого Вчителя поруч немає. Він щей самий блаженний – його покарання самі болючі.)
Я веду свою зграю по Самому Краю Синіх Пір’їнок. Саме прекрасне, саме високе місце на усьому Світі! Принаймні тому, на який у мене вистачає Талану.
З нього чудово видно всю безталанність Істот. Ось висока сива Істота, що виблискує на сонці обвішаним на ній металом, хижо вдивляється в Далечінь Первинного Лісу. Певно думає, як би то його собі привласнити. Хоча насправді, у тому Лісі нічого цінного немає. Повірте, коли я ще була Третьою Силою Землі, я все дуже добре там дослідила. (Тоді П'ятий Вчитель вчив мене грати у “Повіні та Посухи”. Його Істоти забралися на дерева і молили про порятунок. Своїм же Підземним Очам я намагалася знайти прихисток по надійніше. Мої померли першими. Ця гра мені не подобається. Вона завжди закінчується сумно.)
Біля першої стоїть друга. Менша і більш налякана. Вона дивиться на Далечінь Первинного Лісу як на щось загадкове і небезпечно. Мені це до вподоби. Я схвально бекаю і Хмарки дружно підхоплюють. Їм теж здається це розумним. (Сьомий вчитель, самий вибагливий з усіх, вважає що усі мої вигадки надто схожі на мене. Ба більше, що вони не мають власних думок. Звісно, це не так. Мої вигадки живі. Просто наші смаки схожі. Хороші речі у всіх схожі.)
З Гір Біля Правого Шлунку Птаха на них витріщається ще одна Істота. Її розгледіти важко, але я все-таки помічаю щось гостре у тої в руках. Щось гостре в руках Істот – улюблений сценарій Тринадцятого Вчителя. У таких іграх теж багато смертей.
–– Бе, бе. – Чорна Хмарка зліва застерігає. “Правильно, розумничка”, – думається мені, – “Чим більше помічаєш, тим більше проживеш!“. Думаю, ці вигадки зуміють прижитися у Світі.
У цей час, моє-тіло-не-зовсім-моє-тіло пильно слідкує за вправними рухами Тринадцятого Вчителя. Тринадцятий Вчитель хитрує найбільше. Його уроки сповнені несправедливості і підступності – мені постійно доводиться напружуватися, щоб вловити хоча б брехливий слід бажань Вчителя.
Я гордо кладу Блазня – це означає, що моя стає щаслива, чи щось таке. Принаймні, Десятий Вчитель завжди кладе цю карту, якщо хоче показати що його Істоти процвітають. Злегка посміхнувшись, Тринадцятий Вчитель дістає Двійку Мечів. Спершу Він завжди демонструє урок на своїх Істотах. У Нього дивні переконання.
– Бе-бе, – тихо бурмоче біла Хмарка справа. І я погоджуюсь з нею. Бути Істотою дуже несправедлива доля. Одне “бе-бе”.
Ми летимо далі. Поки долі Істот – не наші долі. І мені, як Всемогутній Із Небес, треба зробити все, щоб це так і залишалось.
Відредаговано: 10.05.2023