Всемогутній : шлях крізь світи.

 Бути невдахою — це реальність мого теперішнього життя. Статус. Почесне звання серед тих, хто міг би мріяти про більше, але чомусь опинився внизу. Життя схоже на погано зрежисовану виставу, в якій мені дісталася роль статиста — безмовного й неважного. Щоразу, коли здається, що нарешті стає краще, настає новий удар. Майже як у кіно, тільки без щасливого кінця: то робота летить шкереберть, то стосунки тріщать по швах, то раптом виявляється, що п’ятнадцять років життя можна списати у збитки.

 Мені майже сорок. Сім’ї в класичному розумінні в мене немає. Дружину я давно перестав вважати кимось рідним — ми живемо під одним дахом, але вже давно наче на різних планетах. А колись було інакше. Колись я думав, що зможу збудувати життя, яке хоч трохи нагадує мрію. Заощаджень немає. Машини немає. Квартира повільно перетворюється на музей спогадів про минуле, в якому ремонту вже не було десять років. Усе, що в мене є, — це ясне розуміння: я невдаха.

 Минуле пішло, теперішнє — сіра рутина, майбутнє... Навіть не хочеться про це думати. Я знаю, яким воно буде. Робота заради виживання. Від зарплати до зарплати. Сорок років зміняться п’ятдесятьма, додадуться хвороби, а тоді боротьба за мізерну пенсію. Нікому не потрібний, давно списаний з рахунків. Мене не буде — і ніхто не згадає.

 Кажуть, Бог карає позбавленням розуму. Якщо так, то він, мабуть, вирішив повеселитися на моєму прикладі. Будь-яка спроба вирватися з цього кола закінчується провалом. Будь-яка можливість, яка в теорії могла б стати шансом, просто зникає, наче її й не було. Невдачі стали нормою, а перемоги — випадковістю.

 Але одного ранку я прокинувся й зрозумів: так більше не можна. Отак просто — не можна. Потрібно змінювати все. Ні, точно треба змінювати все кардинально. От якби був мільйон доларів, я б поїхав у ліс. Жив би там рік, далеко від людей, гамірних вулиць і вічної гонитви. Вчився б слухати тишу, ловити рибу, розводити вогонь. Просто думав би про те, чого хочу від цього життя, і знаходив би себе заново. Проста мрія, але така далека.

 Чому я не починаю з чогось малого, крок за кроком? Це питання я ставлю собі часто. Можливо, мені потрібен не мільйон, а поштовх. Або хтось, хто поверне мені віру. Але поки що — тільки мрії. Іноді сни бувають такими яскравими, такими барвистими, що повертатися в реальність зовсім не хочеться. Хочеться затриматися в цьому світі, продовжити насолоду іншим життям. Та ні, там, нагорі, цього не дозволять. Обов’язково знайдеться причина розбудити мене, виштовхнути назад у сіру, монотонну реальність. Цієї ночі таким поштовхом став дзвін битого скла. Різкий, короткий, наче постріл.

 Я розплющив очі. Серце калатало в грудях, а в скронях відлунював гул, наче я пробудився від чогось значно більшого, ніж просто сон. Кілька часу лежав нерухомо, прислухаючись. Тиша. Але вона вже не була тією тишею, що щойно огортала кімнату. Я повільно сів, озираючись. На підлозі валялися уламки. Чудово. Ось воно, моє везіння. Спати в таку спеку із зачиненим вікном неможливо, а тут, як на зло, розігралася гроза. Злива, вітер, грім — природа вирішила розігнати задуху. Усе б нічого, але навіщо розбивати вікно?

 Добре, що дружина поїхала на дачу. Її причитань щодо «чому вікно залишив відчиненим» я б зараз точно не виніс. Та раптом мене накрило тривожне чуття. Щось було не так. Не просто прикрість. Щось чуже. Повітря в кімнаті стало важким, наче наповнилося чимось невидимим, щільним, гнітючим. Я тут не один. Я відчув це. Просто знав. Хтось був присутній.

Я повільно вдихнув, видихнув. Неспокійно, надто тихо. Тіні в кутках кімнати ніби згустилися, набираючи обрисів. Усе це просто гра світла? Чи реальність? Гримнув грім, спалахнула блискавка, і в цю мить я чітко побачив пару яскраво-зелених очей. Глибокі, пекучі. Вони дивилися на мене прямо, без вагань. Я напружився, намагаючись збагнути, чи справді я це бачу. Заплющив очі, розплющив. Заплющив. Похитав головою. Розплющив. Видіння зникло. Але відчуття не пішло. Я більше не був сам.

«Ну й привернеться ж усяка нечисть... — пробурмотів я. — От би дівчину в міні-бікіні, а краще без нього! От це я розумію. А тут якісь очі. Тьху ти...»

Я зітхнув, почухав сонну голову, широко позіхнув і підвівся з ліжка. Добре, що завтра вихідний — можна буде виспатися. Попрямувавши на кухню по віник і совок, я тільки й думав про те, як би швидше прибрати наслідки нічної пригоди й знову завалитися в ліжко. Викинувши уламки скла в смітник, я зупинив погляд на холодильнику. Довго не думаючи, відчинив дверцята й витягнув звідти шматок ковбаси, сиру й хліба. Змайстрував бутерброд, налив сто грамів горілки. Випив, закусив. Горілка — найкращий транквілізатор у світі, якщо не зловживати. Це точно. Трохи подумавши, плеснув собі ще сто грамів і вирушив спати, попередньо завісивши розбите вікно покривалом.

Спокійний, знаючи, що більше неприємностей цієї ночі не передбачається, я ліг у ліжко. У голові крутилися думки: про себе, про розбите вікно, про погоду, яка підкинула мені такий сюрприз. А ще — про ті дивні очі. Голлівуд відпочиває: порівняно з цим жахи — дитячі казки. Майнула думка, що варто трохи розслабитися — і зникну назавжди, ніхто навіть не згадає, що колись був хлопець на ім’я Андрій. Ні, я не з полохливих, але бачити подібні речі мені зовсім не хотілося.

Раптом накрила хвиля філософських роздумів — намагався збагнути, у чому сенс життя. Для кого? Для себе? Швидко заплутався. Горілка — найкращий транквілізатор: приспала тривоги й здатність мислити ясно.

Прокинувся від свіжого запаху лісу. Сосни, квіти, чисте повітря. Фантастика! Я в місті, а відчуваю ліс. Мабуть, знову фантазія розігралася. Але підо мною — не ліжко, а м’яка трава. Пташки пурхають так близько, що чую їхні крила. Я лежу на траві, не в своєму ліжку.