На основі реальних подій...

  - Мамо, чому дядя Гітлер нас так не любить? – тоненьким голосочком запитувала восьмирічна Катруся.

- Просто у нього серце кам’яне, от йому й важко любити людей, - спокійно відповідала мати.

  Мати й донька сиділи на порозі маленької білої хати й дивилися на похмуре небо, котре ще вчора розтинали фашистські месери. Стільки лиха вони наробили! Скинули на їхнє Богом забуте село аж три бомби, що безжалісно вибухали, сіючи довкола смерть і руйнацію!

  Катруся пам’ятала вчорашній ранок. Її тоді розбудив шум за вікном і якісь дивні звуки, котрі доносилися з неба. Потім прибігла матуся і разом із чотирма братиками й сестричками повела її до підвалу. А там темно, страшно! Чула дівчинка, як неподалік вогняний грім розривав небо.

  Коли через дві години вийшли з укриття, Катруся помітила, що її вулиця трохи змінилася. Зникло кілька гарних хатинок, а на їхньому місці купа палаючих уламків, що нагадували гору сміття. У їхній же оселі просто зникли вікна. Вони стали порожніми, наче зіниці мерця.

  Страшний кровожерливий вогонь захопив кущі і дерева. Люди плачуть, бігають, метушаться. Перелякані діти дивляться нерозуміючими очима на те, як дорослі гасять пожежу.

  Кілька сімей тоді втратили дах над головою. Хвалити Бога, хоч ніхто не загинув – усі встигли сховатися. І довелося Катрусиній матері взяти до їхньої хати стару вдову з трьома дітьми. Їх домівку розбомбили першою.

- Мамо, а тато скоро повернеться? – знову запитала Катруся. – Він обіцяв привезти мені книжку.

 Мати обійняла дівчинку і ніжно поцілувала в руду голівку.

- Скоро, - прошепотіла ледь чутно. – Вчора листа надіслав, сказав, що перемога вже близько.

 - А Гнатик? – великі блакитні очі зазирали у бліде змарніле обличчя. – Братик Гнатик вже давно німців проганяє. Я скучила за ним.

  Із тьмяного ока витекла палаюча сльоза. Мати ще сильніше притисла дочку до себе. У її кишені лежав невеличкий жовтий папірець, котрий приховував у собі неймовірне горе! Цей папірець боялись отримати усі матері, усі дружини, усі наречені, тому що він був посланцем смерті, назавжди забирав у них надію побачити коханих людей.

  Катрусина матір також утратила надію ще коли-небудь обійняти свого старшого сина, торкнутися його неслухняних кучерів, зазирнути у сині очі… Катруся, Оксанка, Тася, Матвійко та Василько більше ніколи не побачать братика…

    Літо видалося спекотне. Катруся разом із сестричками бігала до лісу та збирала його дари. Жолуді, гриби, ягоди, рослини зривалися дитячими рученятами й клалися до кошика.

- Оксано, - говорила Катруся, наглядаючи за молодшими, - чому ти не збираєш оту кропову?

- Вона руки пече, - рюмсала шестирічна сестричка у довгій сукенці, зшитій зі старого мішка.

- Ну то й що? Знаєш, який смачний борщ мама нам із неї приготує?

- Шкода, що курочки зникли, - говорила семирічна Тася, видираючись босими ніжками на яблуню. – Їх забрали дяді німці?

- Еге ж, забрали, - кивнула Катруся.

  Повернулися додому, віддали матері все, що знайшли. Мати гойдає на руках новонародженого Матвійка, трирічний Василь повзає у сіні й ловить цвіркуна, що заскочив до хати. Вдова запалює каганець і відправляє своїх дітей по воду.

  Згодом повсідалися до столу. Наварила вдова борщу з кропивою, а мати коржі з кукурудзяного борошна перед дітьми ставить. Худенькі рученята тягнуться до вечері, та мати говорить:

- Спершу подякуємо Богу за те, що не покидає нас напризволяще. Їжу нам дає у цей важкий час.

  Підіймаються дітлахи з-за столу й дивляться великими очима на образ у кутку. Вдова читає молитву, а дитячі оченятка так і поглядають на харчі. Повечеряли, вклалися спати. Мати з вдовою на колінах перед іконою стоять та просять, аби захистила Матір Божа їх від лиха, щоб Бог уберіг їхнє село та рідних.

  Матвійко знову плаче. Мати всю ніч біля нього – ока не зімкне. Решта семеро дітей тихенько сопуть у сіні. Босі, у потертих одежинах… Лише Катруся не спить. Дивиться у порожнє вікно і бачить за ним зоряне небо.

«Там, мабуть, не стріляють», - думала дівчинка.

  Довго вона згадувала, як одного дня навідалися до їхнього дому німці. Спека, спрага… Скинули із себе уніформу, рушниці поруч поклали й почали із колодязя воду діставати та обливатися. Регочуть, щось на німецькій вигукують.

  Катруся дивиться на них у вікно й говорить сестричкам:

- Це вони, мабуть, тікати збираються. Бачите? Хочуть чистими додому вернутися.

  Схопила мати діток за руки й відтягнула від вікна.

  А потім роздобули німці десь пляшку міцного самогону й так розвеселились, що біля того колодязя й поснули. Потім прокинулись, почали пісні горлати й наказали вдові принести їм огірків. Нічого не залишалося – пішла. Протягує їм склянку й говорить:

- Вдавіться ними!

- Данке шон! – відповідають ті з червоними пиками. Думають, що селянка смачного бажає.

  Коли пляшка спорожніла – почали стріляти з рушниць. Весело ж! Від хмелю посліпли, розмахують зброєю та регочуть. Схопила мати дітей і повела у кінець села. Прихистили їх на ніч добрі люди.

  Потім зникли десь німці. Два тижні не приходили.

  За грізним лісом упав літак. «Наші», - говорила мати, коли він пролітав над ними. За кілька днів прийшли до їхньої хати двоє людей. Поранені, втомлені, брудні. Назвалися льотчиками того літака.

  Пустила їх мати трохи пожити. Нагодувала, лікувала. Та не могли вони довго зловживати її милосердям. Розгніваються фріци, як дізнаються про це, а в неї дітей малих повна хата. Дякували льотчики жінці, руки цілували й залишили їй на знак дяки парашут і каністру з пальним. З того парашуту пошила мати дітлахам нову одежу.

  Майстринею вона була на всі руки. Обшивала все село. Та й годувала теж. Хто приходив, нікого не вигоне. Чи шматок хліба, чи окраєць коржа, та все одно дасть. Люди так її любили! Катруся не раз бачила, як вони плакали й цілували мамині золоті руки, як партизани, котрі іноді йшли через село, падали перед нею на коліна за те, що вилікувала їхні рани чи зшила за ніч сорочки.