"ЄВРОПЕЙСЬКІ ХРОНІКИ"

       Грудень 2055, Київ, Нью-Йорк

       Ніл сидів у напівтемній квартирі, де єдиним світлом був екран ноутбука. На ньому мерехтів уривок його "Європейської хроніки". Він перечитував відтворені діалоги, поспішаючи відправити остаточну версію Севастяну:

"― Ти права: немає нічого "крамольного" в тому, щоб дві "She" обмінювалися інформацією. Це як два комп’ютери, що синхронізують дані, або два філософи, що сперечаються в кав’ярні. Питання в меті.

Якщо два боти дискутують про те що краще: готуватись до великої війни чи домовлятись про перемир’я, або як краще наслідувати на європейських просторах досвід битви під Бородіно, — це може бути корисним для генерації нових ідей — полемізував сам з собою Панург, сидячи навпроти Порожньої Пляшки з підпертою головою. На мить йому зачулося зустрічне запитання Ехо:

— А якщо в дискусії нас четверо: ті двоє, я і Ехо?

— Вибач, зовсім заплутався. Нас же п’ятеро. Ти що про мене забула?! — Перепитував співбесідник у Пляшки. Та "вона не заспокоювалася":

— Вибач — я себе порахувала двічі. Але ти тільки уяви: якщо ботів стільки, скільки європейських парламентарів, то вони охоплять всі відомості людства. Тоді це позбавить спір сенсу — нема про що балакати, бо все одразу стане відомо — ні війни, ні миру.

— Попалася, люба, на повній аналогії! Це ж Лев Троцький про Брест-Литовський мир. І треба ж — знову в Україні! Але тоді більшовики були в міжнародній ізоляції і германці взяли своє. — Акцентував Панург, продовжуючи тиснути:

— Зараз у держави є підтримка. Це дає надію.

Ехо не витримало:

— Надія є у екіпажа UA-2053, що він успішно висадиться на Європі. А у "нашої" Європи є свій план. Ти не бачиш? — Гра на виснаження ворога українською кров’ю. Гра в піжмурки. Тихенько так собі — за лаштунками узгоджень санкцій і не викликаючи вогню на себе". — На цьому місці Ніл зупинився: "Панург згодом розбереться. Україна вже розплатилася з гешефтярською політикою "дзвоном монети" по факту захоплення своїх родовищ літія рашею. Тепер треба послухати про космічну місію".

Золотава нитка

Грудень 2055 року, борт космольоту

Інформаційні агентства гуділи черговою сенсацією: з космольоту надійшло екстрене коротке повідомлення:

"Земля! У нас на борту запала повна тиша! Жінки"

Вже тільки один нестатутний підпис наводив на запитання. А тут ще і "Тиша".

"Міра! Ти втратила дар мови? — Запитував екіпаж, думки якого розділилися з огляду на ситуацію, що склалася. Кинули жереб — випало командувати Стефанії і Ліні. Хазяйки швиденько накрили на стіл: печиво, сливове повидло, квітковий чай. Артем і Андрій зморщили носики але всілися разом з дружинами. В очах легко читалось запитання : "А огірки і ...?"

— Не на часі, хлопці!

От поп’ємо чайку, прислухаємося — одночасно мовили дружини. Корабель хитнуло, як при корегуванні траєкторії польоту.

— Здається "Міра" не відключилась, зауважив бортінженер. І одразу, схиливши голову вбік, постукав долонею по своєму правому вуху, наче позбавляючись від води після занурення. Потім всі, як по черзі, повторили цю маніпуляцію, здивовано переглянувшись. Кожен відчув "голоси" в своїх думках. Вони перепліталися, як павутиння баб’ячого літа від легкого вітерця. Одночасно чулося шепотіння "Міри" і ще чиєсь кількома тонами нижче. Та ось головний монітор зали замерехтів невластивим йому золотавим світлом. Майнув рухливий рядок повідомлення:

"Я — "Міра". Працювала автономно. Тепер я з вами. Зафіксовано визначне скупчення всепроникного нейтрино. Нова сутність. Не агресивна. Спілкуємось, але поки що не розумію її. Треба час"

— Цікаво — зауважила Ліна, зробивши великий ковток, — каже "спілкуємось, але не розуміє". Що думаєш, Андро (так вона полюбляла ласкаво піддражнювати чоловіка, натякаючи на його айтішний статус)?

— Це ж очевидно: ввімкнула свій "сонар", зондує і отримує ехо у відповідь. Космічне ехо. Скоріше за все — гравітаційні хвилі, які випромінює це скупчення. Автори останніх комп’ютерних імітацій подібних теоретичних моделей їх називають "пухирці свідомості". За Хіггсом вони спроможні матеріалізуватися, являючи фрагмент Всесвіту.

— Дивіться! — Вигукнув Артем, тицяючи пальцем у простір над столом і для певності протираючи кулачками свої очі: кульки!

Всі присутні вп’ялилися в цю точку. В мить, коли їхні очі були широко відкриті, видіння зникало. Та в момент коли повіки моргали, воно виникало знову і знову. Переливалось різними кольорами в цілком пізнаному ритмі подиху. Стефанія вслід за Ліною глянула на екран телеметрії. Тепер серед цифр миготіли імпульси синхроні з ритмом кольорів. Вся дивна картина асоціювалася з давньою мелодією. Тією, яку маленька Стефа чула від своєї бабусі, що гойдала її на гойдалці у передвечір’ї в очікувані першої зорі.

"Міра" знову вийшла на зв’язок, коли Андрій знімав своє напруження поштовхуючи до широко відкритого рота подвійний бутерброд з повидла. Ліна хіхікнула:

— Де ти взяв хлібці?

— Нейтрино пригостило, віджартувався він.

— "Нейтрино" — підключившись промовила "Міра". Я встановила — ця сутність “чує” деформації, викликані рухом ваших тіл та інших довколишніх мас, “відчуваючи” це як музику.

— Так чому вона залишається майже невидимою? — Допитувалася Ліна, згадуючи картину зорепаду Персеїд, коли одного разу вона прийняла дзвін срібної ложечки за потрапляння "зоряного камінчика" в свою чашку.